Ушанування жертв нацизму цього року триватиме майже тиждень — з 29 вересня по 3 жовтня включно. Не згодна з офiцiйними планами громадськість почала створювати свої, «альтернативні», оргкомітети.

У четвер, 29 вересня, до урочища біля станції метро «Дорогожичі» прийдуть сотні людей вшанувати пам’ять жертв Бабиного Яру. І вперше з 1966 року, коли була започаткована традиція вшанування пам’яті розстріляних тут євреїв, циган, полонених червоноармійців, українських націоналістів, православних священиків та простих киян, трагічна дата розділить тих, хто прийде віддати шану загиблим. Як ідеться в заяві Громадського комітету вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, цьогоріч відбулося порушення паритету інтересів різних націй, постраждалих у трагедії.

...Я добре пам’ятаю, як у 2009 році біля Бабиного Яру почали зводити пам’ятник Тетяні Маркус, адже щодня їздила тією дорогою на роботу. Коли ж тендітна бронзова постать з’явилася на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги, її ім’я багатьом ні про що не говорило. Переконана, що й зараз мало хто знає, чому Таню Маркус удостоїли такої честі, і за що в 2006 році Президент України Віктор Ющенко присвоїв їй звання Героя України. В указі ж зазначено: «за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу». На пам’ятнику Тетяні Маркус викарбувані роки життя — 1921—1943. Мужність і самопожертва у 20 iз лишком років? Саме так, адже вона не зламалася там, де нерідко не витримували чоловіки...

21 вересня Тані Маркус виповнилося б 90 років. З нагоди ювілею пам’ять учасниці київського підпілля вшанували в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, цього ж дня відбулося погашення іменної поштової марки. Пам’ять землячки вшанували також у Ромнах на Сумщині, де Таня народилася, але прожила лише п’ять місяців...

Цієї статті могло б і не бути, якби на телемарафоні до Дня Незалежності один із гостей не сказав, що годі, врешті–решт, повторювати байду про те, що Україна — недавно народжена держава, яка не має давніх традицій державності. А й справді, скільки можна повторювати, мов мантри, вигадки сусідніх політтехнологів, вганяючи себе у комплекси меншовартості: мовляв, Україна як держава налічує якихось два десятки років. А високооплачувані політтехнологи при цьому ще й менторськи повчають нас, як нашою державою керувати.

Пригадалася книженція доктора політичних наук, професора МГІМО, депутата Держдуми РФ від «Єдиної Росії» Володимира Мединського «Особливості національного піару, або PRавдива історія Русі від Рюрика до Петра», яку я придбала, подорожуючи під час цьогорічної відпустки по Росії.

Дехто, вирушаючи в подорож, озброюється путівниками, картами і відомостями про визначні місця, які збирається відвідати. Хтось, навпаки, зацікавлений усім побаченим, уже приїхавши додому, починає вишукувати інформацію про звідані краї. У моєму випадку був крутий заміс двох цих варіантів, густо приправлений цитатами із др. Мединського.

Сюди варто приїхати хоча б для того, щоб зрозуміти: Холодний Яр — це не лише горілка, а Чучупака не має нічого спільного з Чупакаброю. У Холодному Яру по–справжньому проймаєшся історією. І споглядаючи могутні лісові масиви, не можеш позбутися відчуття, що ось–ось із хащів вигулькне на коні бравий гайдамака чи партизан.

Андрій Бондарчук — людина добре знана не лише на Волині. Народний депутат Верховної Ради першого скликання, член Конституційної комісії, він закладав основи української державності, займався активною законотворчістю. Але перш за все він був і залишається журналістом. Навіть у часи радянські, будучи власним кореспондентом «Правди України» у Волинській та Рівненській областях, не боявся відстоювати свою позицію й відважився виступити у республіканській та всесоюзній пресі проти партійних вождів Волині, чим здобув велику повагу земляків. Не дивно, що у далекому 1990–му, попри шалений спротив влади, виборці Горохівського району на виборах до ВР проголосували саме за нього. Нині Андрій Іванович потужно займається літературною творчістю, продовжує громадську діяльність, очолює Волинське крайове братство св. ап. Андрія Первозваного. Нещодавно він презентував свою нову книгу «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», яку високо оцінили як науковці, так і читачі. Це фундаментальна історична й публіцистична праця, в якій на основі свідчень людей, архівних документів, коментарів йдеться не лише про трагічну долю трьох волинських сіл, назавжди стертих радянською владою з карти області, а й про систему, яка цілеспрямовано знищувала все, що не вписувалося у плани розбудови соціалізму.

Журналістам завжди приємно, коли на їхні матеріали є відгуки. На нарис Івана Крайнього про етнографа Антона Онищука спочатку відгукнулася киянка Інна Майко, її батьки дружили з донькою відомого науковця Ольгою Антонівною. А потім обізвалася й онука етнографа. Вона довгий час навіть не здогадувалася, хто її дід і чому мама нічого не розповідає про свою рідню. Але про все по порядку...

От тепер мені добре, от тепер мені — у самий раз! До неділі 24 липня я, по правді, почувався дещо скривдженим, коли мій сусіда Колька, як було зустрінемось на сходах під’їзду, неодмінно вишкіриться своєю поганою пикою — і знай допікає мені: «хохол» та й «хохол». Уже я йому розтовкмачував, що у прізвиську «хохол» нічого образливого нема: така назва походить від тих часів, як москалі уперше побачились із запорізькими козаками, що голили голови, але, на відміну від своїх ворогів — турків та кримських татар — залишали на маківці такий собі чуб, «оселедець», або по–московському — «хохол». Але що ти зробиш із тим довбнею, про якого у нас кажуть: «високий до неба, а дурний, як треба»? Хіба таких проймеш словом? І чим більше я намагався йому довести його історичну малограмотність, тим більше Колька аж захлинався від радісної хвилини, коли він допікав мені власною дурістю. Чи він навмисне чекав, як я йтиму сходами, щоб і собі, разом спускаючись донизу, кривлятися по–мавпячому і сорокою цокотіти свого «хохла»?

Навеснi 1962 року доля закинула мене на Крайню Пiвнiч у чукотський порт Певек, що в перекладi з чукотської означає «Гнила яма». І справдi, нiщо там не радувало око. На чорнiй гальцi берега «височiло» кiлька двоповерхових будинкiв та скупчення баракiв. Дерев’янi настили замiняли брукiвку. Жодного деревця, нi травицi, нi квiточки. Над усiм цим жалюгiдним мiстечком, притиснутим до бухти високими сопками, невпинно димiла ТЕЦ, забиваючи дихання своїм ядучим димом та посипаючи все навкруги чорним попелом.

...Цей самотній хрест у полі неподалік мого рідного Каменя–Каширського важко не помітити — він високо здіймається над насипаним горбиком землі. Сліди від цвяхів, якими прибивали вінки, густо всіяли його почорнілу поверхню. Правда, нині його прикрашає лише один віночок. І навіть скромної таблички із написом нема. Серед багатьох безіменних могил, яких немало розкидано по лісових хащах моєї малої батьківщини, ця — особлива. На цьому полі під лісом знайшли свій вічний спочинок не «українські буржуазні націоналісти» чи «українсько–німецькі фашисти» (так іменувала радянська влада вояків УПА, що зародилася саме на Волині). Тут знайшли свою смерть перші жертви Великої Вітчизняної — шістнадцять поліщуків–новобранців, призваних до Червоної армії. Їх розстріляли 24 червня 1941–го за те, що на кілька годин запізнилися до військкомату. Про існування цієї могили більш як півстоліття мешканці Камінь–Каширського та довколишніх сіл не знали нічого. Косили тут сіно, садили картоплю, випасали худобу. А ті, хто знав, мовчали. Лише в роки української незалежності цю трагічну сторінку історії вдалося відтворити у деталях...