Насправді Влодко Кауфман (чи то пак Влодкауфман) мав бути економістом, принаймні такі перспективи вступу вимальовувалися, залишися він у Караганді, де народився. Чи, скажімо, природніше було б, якби Влодко, радянський студент Училища прикладного і декоративного мистецтва ім. І. Труша, був художником у класичному значенні цього слова і малював, наприклад, карпатські пейзажі. Але Кауфман пішов проти течії і вже другий десяток років шокує порядне галицьке панство епатажними поєднаннями елементів живопису, перформенсів та інсталяції, називаючи це одним словом — видиво. І це ще не зрозуміло: чи то українці ще не готові сприймати сучасне мистецтво, чи то Кауфман навмисно їх провокує, зачіпаючи святая святих.

Завдання здобути дві перемоги у матчах з аутсайдерами групи В наша національна команда виконала, не пропустивши при цьому жодного м'яча. І хоча позавчора «синьо-жовтим» у грі з литовцями довелося дещо сутужно, але три очки, як прийнято казати, збірна здобула «на класі». Гості, крім природної «колючості», яка дозволила завершити внічию осінній двобій в Італії, періодично створювали загрози воротам Шовковського й проводили непогані контратаки. Не обійшлося без пані Фортуни, яка в першому таймі по одному разу допомогла кожному з голкіперів, коли м'яч влучав у стійки воріт. Що цікаво, спрямовували шкіряну кулю у штанги винятково українські захисники: Кучер пробив по своїх, Єзерський — по чужих... Утім підсумок одеського протистояння — 1:0, і Україна вже на першому місці.

Серед 12 претендентів на посаду президента Франції лише чотири мають потенційні шанси на вихід у другий тур. Решта — лише барвисті статисти в цій грі. Ще раз погляньмо на дані опитувань соціологічної служби IPSOS: Ніколя Саркозі — 31,5 відсотка, Сеголен Руаяль — 24,5, Франсуа Байру — 19, Жан-Марі Ле Пен — 13,5. Це при тому, що 16 відсотків виборців досі не визначилися, за кого голосувати. Тож сюрпризи можливі. Найбільш реальні шанси подолати перше коло виборчих змагань, які відбудуться 22 квітня, й потрапити у другий тур мають, окрім Ніколя Саркозі, Сеголен Руаяль та Франсуа Байру.

Деякі адміністративні райони, особливо ті, що неподалік від столиці чи інших великих міст, до порушення земельного мораторію ставляться по-філософськи спокійно. Бо сувору заборону продавати власні чорноземи скасували уже давно! Не на папері, ясна річ, але вдячні покупці й не вимагають надмірної законності. Для них важливо «де факто» — аби землиці побільше та поближче до затишних столичних квартир. І районна влада завдяки широті своєї душі, як це не дивно, доволі часто йде назустріч.
Якщо так триватиме й далі, то офіційний дозвіл продавати сільгоспугіддя в деяких районах може виявитися простою формальністю. Шлагбаум тільки піднімуть, а за ним — уже суцільні таблички «Приватна власність». Бо жадібні на дармове українські чиновники придумали чимало хитромудрих схем, як обійти закон. Ось деякі з них.

Під завісу минулого року Віктор Янукович розігнав Раду підприємців при Кабміні — громадський орган, який мав завдання аналізувати всі головні кроки уряду. Рада складалася переважно з дрібних та середніх підприємців, і їхні серця чомусь уперто не бажали битися в унісон із Партією регіонів та іншими представниками великого українського капіталу.

Знаннями про цілющі властивості підігрітих мінеральних вод, намулів та торфяних грязей володіли ще представники древньої офіційної медицини, а також знахарі й інші недипломовані ескулапи. У ХІХ столітті в середовищі європейської знаті, зокрема й підданих російського імператора, їздити «на води і грязі», приміром, у Баден-Баден (назва курортного містечка перекладається з німецької як «купатися-купатися») чи Карлсбад (тепер — Карловi Вари) було так само модно, як нині — на Багами та Гаваї.
На території сучасної України бальнеологічні установи розвивалися переважно в Криму, спершу за рахунок великого капіталу і царської казни, а потім — державного бюджету. На цьому тлі унікальним прикладом реалізації курортного проекту винятково силами українців в умовах іноземного панування став «Мінеральний живець «Черче», названий відомим письменником Богданом Лепким «українським Карлсбадом». У дещо видозміненому вигляді він функціонував і за радянської влади. Найчорнішими смугами в його історії стали два періоди: воєнний, коли лікувальні та житлові корпуси перетворилися на казарми для солдатів Bермахту, та кучмівського економічного безладу, коли курорт перевели на сезонне функціонування. Ще три року тому «Черче» мало не переступив межу безповоротної руйнації.

Вітчизняний літпроцес складно назвати здоровим. З коліс українського книговидання винахідливі видавці ледь устигають виймати патики державних старань і сприянь, щоб хоч якось рухати видавничий віз. Навала привілейованої (бо переважно контрабандної) книжкової продукції з сусідньої держави й далі розчиняє у своїх хвилях українську книжку, не даючи дихнути їй на повні груди та вольно-широко розгорнути крила. На пальцях однієї руки можна порахувати українських письменників, які здатні прожити з літературної творчості.

Майже чотири роки триває дискусія довкола зведення в Ужгороді нової будівлі Національного банку та перенесення пам'ятника Шевченку. Цьогоріч вона вийшла за регіональні рамки і сягнула Києва.

Йдеться про древню площу, яка отримала свою назву ще у 1862 році, — Марійська площа. Таке рішення прийняли у міськраді, враховуючи численні звернення громадських та релігійних діячів, які наголошували на тому, що статуя Божої Матері стоїть на площі Міцкевича, а це не зовсім коректно.

У 90-х роках минулого століття майже національним видом спорту стало незаконне привласнення майна. Причому не тільки того, яке «погано лежало», а й яке справно працювало, літало, плавало тощо. Але на початку століття нинішнього здавалося, що доба «дикого капіталізму» залишилася позаду. Принаймні на це сподівалися журналісти, експерти та й, зрештою, більшість бізнесменів...