Святкування Дня Перемоги в обласному центрі Прикарпаття не віщувало масштабних сутичок між нечисленними провладними (тими, що за Януковича) силами та націонал–патріотами, рішуче налаштованими дати відсіч червоним прапороносцям. Принаймні з двох причин: по–перше, голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк напередодні чітко пообіцяв, що «в області будуть вивішені згідно з Конституцією державні прапори України», по–друге, «висадитися» на Прикарпатті не планував жодний проросійський десант ні з Криму, ні з Одеси.

Від колишніх книговидавничих досягнень у сучасному Стратині нічого, крім спогадів, не залишилося. Щоправда, в архівах наукових бібліотек Києва, Львова, Санкт–Петербурга та Будапешта зберігаються унікальні церковні книги, видані в цій опільській глибинці на початку ХVII століття Памво Бериндою — провідним тогочасним мовознавцем та лексикографом, майбутнім архідрукарем Києво–Печерської лаври. Навіть старожили тепер лише приблизно знають, де стояла будівля знаменитої стратинської друкарні (тут уперше в Східній Європі в тексти книг почали вмонтовувати сюжетні ілюстрації). Її місце зайняли обійстя, які віднедавна теж потрапили в зону запустіння — вже 130 хат у селі залишилися без господарів. За останнє півстоліття тутешнє населення скоротилася майже в чотири рази — до 514 осіб. Знаний населений пункт, що мав статус самоврядного міста, наділеного магдебурзьким правом ще в 1671 році, з острахом дивиться в майбутнє.

Головний лікар міста Калуша й заступник Калуського міського голови Віталіна Радецька на нараді працівників охорони здоров’я, не добираючи слів, розповіла все, що думає про медиків та галичан узагалі. «Вы — генетически недоразвитый регион, цыгане вы немытые и нечесаные... Мне говорили, что в этом регионе была зона, теперь понятно, откуда такие гены..., вы разбиваете себе лбы, когда бьете поклоны в церкви, а ничего в душе святого у вас нет... Пишите заявления об увольнении, всех уволю, уволю за саботаж руководителей любого уровня», — сказала Радецька.

Після народження цілком здорової донечки вагою 2150 грамів у відділенні патології Львівської дитячої клінічної лікарні перед нині наймолодшою в Україні мамою (до цього лаври одіозної першості належали теж львів’янці — на два роки старшій Олені) гостро постала житлова проблема. Батьківська оселя малолітньої породіллі в Пустомитівському районі, де мешкає багатодітна родина, має надто занедбаний вигляд. Тому мамі–шестикласниці запропонували на вибір кілька соціальних закладів. Найбільше їй до душі припало Містечко милосердя святого Миколая, розташоване на північно–західній околиці Івано–Франківська.

Незадовго до відкриття у вересні 2000 року Десятого міжнародного гуцульського фестивалю хтось удатний до сенсацій підкинув ідею здивувати світ найбільшою — за всіх часів і народів — писанкою. Придумали — зробили. У середмісті Коломиї ударними темпами, трохи більше як за сто днів, звели оригінальну будівлю єдиного на планеті Музею писанкового розпису, основою якої стало найбільше в світі залізобетонне декороване яйце розмірами 14 метрів висотою та 10 метрів у діаметрі. Подивитися на це диво, що номінувалося на звання одного з семи чудес України й отримало почесне свідоцтво «Визначної пам’ятки сучасної архітектури», приїжджає безліч різномовних туристів. Музей, який спрощено називають «Писанка», щорічно відвідує близько 100 тисяч землян.

Неупереджені військові аналітики дотепер захоплюються рівнем конспірації підпільників українського національно–визвольного руху середини ХХ століття. Над цією загадкою свого часу затято ламали голови також не у тім’я биті інтелектуали МДБ—НКВС, не розуміючи, як бандерівцям удавалося ціле десятиліття після завершення війни чинити активний збройний опір у Галичині, нашпигованій відбірними підрозділами Радянської армії, антиповстанським спецназом та мережею сексотів.

Не останню роль в існуванні цього феномену, крім масової підтримки ОУН та УПА місцевим населенням, відіграло галицьке патріотичне духовенство. На відміну від московських батюшок, котрі один поперед одного «пачками» здавали кадебістам політично неблагонадійну паству, більшість греко–католицьких священиків не тільки залишалися духовною опорою свого народу, а й розділяли з ним гірку долю в’язнів та вигнанців.

Зарозуміле людство в останнє півстоліття глумиться над матінкою природою, в якій волею Творця панував гармонійний порядок, з маніакальною впертістю. І горіти в геєні вогненній за це зухвальство доведеться не тільки директорам смердючих хімзаводів, власникам допотопних очисних споруд та іншим керівникам–кривдникам довкілля. Решта смертних теж навряд чи уникне спокути за дрібніші екологічні гріхи — кинуту в лісі порожню пластикову пляшку, отруйний дим від спаленого торішнього листя, невідрегульований двигун легковика, неекономні туалетні бачки та за десятки інших негуманних щодо природи вчинків.

Провідні науковці світу втомилися повторювати: якщо в найближчі 40—50 років людство не змінить свого ставлення до природи, в ній розпочнуться незворотні апокаліптичні процеси. Перестороги вчених активно підтримує церква. Чи встигне ця, найнаближеніша до Всевишнього, духовна інституція напоумити грішних землян — запитую керівника Бюро з питань екології Української греко–католицької церкви, професора морального богослов’я Івано–Франківської духовної академії Володимира Шеремету.

За неповні десять років перебування тимчасової місії ООН в охопленому війною автономному краї Косово (з 2008–го — самостійна держава) кінологічні операції там довіряли лише українцям, хоча поліцейські підрозділи формувалися з представників різних країн. Довіряли з упевненістю, що зброя і наркотики — альфа й омега тодішнього нелегального бізнесу в Косовi — не проникнуть хоча б через пункти контролю в аеропортах, на вокзалах та автодорогах. «Коли в албанських поліцейських з’явилися свої службові собаки, керівництво місії все одно вдавалося до наших послуг, — розповідає колишній миротворець, один із найавторитетніших прикарпатських кінологів Руслан Третяк. — Представники ООН завжди повторювали: «Зараз приїде Україна і точно скаже, все тут гаразд чи ні». І не було жодного випадку, аби ми щось проґавили».

Прикарпатські отоларингологи на чолі з відомим у Європі вченим, завідувачем кафедри Івано–Франківського національного медичного університету Василем Поповичем, зробили ще один крок на шляху впровадження в практику найновіших лікувальних технологій. На базі місцевого медичного центру «Медекс», де тільки–но встановили суперсучасне лазерне хірургічне обладнання, професор Попович провів успішну, за світовими стандартами, операцію в носовій порожнині. Через хвилину після лазерного втручання пацієнт, який мав хронічні проблеми з носовим диханням, відчув суттєве полегшення. А через кілька годин залишив клініку і вже наступного дня міг повернутися до роботи.

Він лише недавно переступив піввіковий поріг і далі живе за напруженим бізнесграфіком. Є надія, каже, що в майбутньому, ближче до старості, йому таки вдасться відпочити — неквапом пройтися з мольбертом плаями Карпат. Перенести на полотно красу тутешніх краєвидів — одне з бажань, відкладених на потім. Він блискуче закінчив художню школу і в 1976 році на міжнародному конкурсі малюнків у Празі здобув друге місце, поступившись лише ровесникові з тодішньої НДР.

Його умиротворяють м’які карпатські пейзажі, проте сумує за кам’яною красою Вірменії. «Подібних яскравих скель — природного фіолетового, помаранчевого, оксамитового кольорів з неймовірною кількістю відтінків — немає більш ніде, — мовить із ностальгією. — Мої емоційні друзіархітектори з Італії, побачивши таке гранітно­мармурове різнобарв’я, ледь стримували сльози. Мовляв, чого Господь так несправедливо зосередив це диво лише на невеликій території Вірменського нагір’я?».