У неділю в Луганську відбулася подія, якої чекали років двадцять. В одному з центральних скверів міста, який сьогодні так і називається — Сквер Пам’яті, нарешті відкрили й освятили пам’ятник жертвам Голодомору 1932—1933 років». Місце для обласного центру знакове — колись тут був розташований старовинний, так званий Гусинівський цвинтар (де, за переказами, серед інших ховали й замордованих у найближчій катівні НКВС). Згодом на місці цвинтаря комуністична влада влаштувала сквер, давши йому назву «Дружби народів», а коли почалася перебудова і в луганчан стала прокидатися національна свідомість, сквер став місцем демократичних, переважно рухівських, маніфестацій. Десь у 1990–му тут звели й перший дерев’яний хрест у пам’ять жертв Голодомору, однак комуноїди потурбувалися, аби ландшафт залишився незмінним...

Остап Бендер увійшов до губернського міста Старгорода з північного заходу, зі сторони «дєрєвні Чмаровки». Село Чмирівка Старобільського повіту від повітового центру лежить на північний схід, однак ця обставина жодним чином не зменшує віру місцевих мешканців у тому, що саме їхнє місто зображено в знаменитому романі «Дванадцять стільців»під псевдо «Старгород». Співзвучність назви Чмирівка із класичною Чмарівкою тут — чи не головний аргумент. Хоча й далеко не єдиний. Є в старобільчан і ґрунтовні підстави вважати Бендера своїм.
Переконання патріотів Старобільська у причетності їхнього міста до перипетій популярного роману нарешті вилилося в металі й витвердилося в граніті: у Старобільську з максимально можливою урочистістю відкрито пам’ятник Великому Комбінатору. А за компанію — й малолітньому безпритульному здирнику, котрий намагався «розвести» Бендера на цілих десять копійок.
Забронзовілий син турецькопідданого загалом відповідає канонічному образу, що склався ще в радянському кінематографі: довжелезний шарф, огорнутий навколо могутньої шиї, кашкет і... обличчя грузинського актора Арчіла Гоміашвілі.

Село Калинник не вирізняється з–поміж українських сіл особливо родючими ґрунтами. Власне, Свердловський район, де розташоване село, навіть на Луганщині вважається щодо цього одним із найбільш обділених. Не зуміла прославити село й велика, на кілька тисяч голів, свиноферма. Тепер уже й не прославить ніколи. Спіткала її сумна доля тисяч подібних тваринницьких комплексів по всій Україні. Не може похвалитися Калинник і своєю древністю. Одначе таки він став відомим на всю Україну завдяки тому, що села... не існує.

Минулого тижня Луганщину струснуло від чергового скандалу: сіверськодонецька влада рейдерською атакою намагається відібрати приміщення аптек, що належать обласному комунальному виробничому підприємству (ОКВП) «Фармація». З численних публікацій обласних ЗМІ вимальовувалася мало не класична картина, відома мешканцям обласного центру з вистав у Луганській міськраді «Путч–1» і «Путч–2», коли орган місцевого самоврядування двічі захоплювали бойовики приватних охоронних структур. Зрозуміло, населення відповіло на зухвалі дії міськвиконкому потужними маніфестаціями.

Низка областей просто не може вчасно розпочати опалювальний сезон, адже подекуди влада віддала функції теплозабезпечення приватним фірмам, які тепер можуть крутити тарифами, як циган сонцем. В інших регіонах лише з настанням жовтня влада взялася за заміну теплотрас. Відтак не варто відкидати і повторення біди, яка тогоріч спіткала Алчевськ. Що й казати, якщо навіть у Києві комунальники не зважають на киян, котрі мешкають сьогодні в ще холодних «хрущовках», і обіцяють дати «тепло» лише з настанням справжніх, очевидно, «мінусових», холодів. Хоча і за таких умов можна знайти свої «плюси»: напередодні дострокових парламентських виборів український народ отримав ще одну можливість, аби сказати уряду про його незадовільні дії. Принаймні в питанні підготовки до опалювального сезону і зростанні плати за тепле житло й гарячу воду.

У селі Переможне Лутугінського району (неподалік Луганська) в урочистій обстановці відкрили пам’ятник лемкам. І тим, яких переселили з польських теренів у неприродну для них степову Луганщину — і вони вижили, і тим, хто не витерпів розлучення з рідними горами.

Вибух метано–повіт­ряної суміші на шахті «Ду­ванна» ВАТ «Крас­нодон­вугілля» (м. Су­ходільськ) пролунав у ніч на суботу, 4 жовтня. Загинуло шестеро чоловіків: чотири прохідники, гірничий майстер та електрослюсар. Вік загиблих — від 25 до 43 років. Сталася трагедія на глибині 590 метрів. Удень число жертв аварії збільшилося на одну людину: в приміщенні адміністративно–побутового корпусу, довідавшись про смерть 43–річного сина, від серцевого нападу помер його батько...

Коли чарівна наша Прем’єрка ділилася планами ліквідувати обласні адміністрації й дозволити радам створювати власні виконкоми — при повній їхній фінансовій самостійності, авторові цих рядків хотілося в екран кричати: «Юліє Володимирівно! Схаменіться!!» Утім є надія: здоровий інстинкт владолюбства все ж утримає леді Ю. від хибного кроку. Одна справа сказати щось дошкульне для Президента, і зовсім інша — позбавити себе останніх важелів упливу на регіональних «феодалів».

Тема злого центру, який не дає регіонам грошей на розвиток, є однією з найулюбленіших у виступах луганських «муніципалів», які мало не поголовно належать до однієї відомої партії. Але коли гроші все ж надходять, вони виявляються для них... зайвими. Не скрізь і не завжди, але доволі часто, аби такий зручний міф розсіявся, як дим над донбаськими териконами.

Цього року Лу­ган­ськ, у зв’язку з тим, що 70 років тому товаришеві Сталіну заманулося роз­колоти Донецьку область на дві — Сталін­ську та Во­рошиловградську — порушив традицію свят­кувати день міс­та в другу неділю вересня. Свято було перенесено на тиждень пізніше, аби злитися в урочистому пориві з рештою Луганщини. Тому важко сказати, до якої саме події був приурочений той чи той подарунок, а головне — чия заслуга в тому, що його взагалі було зроблено.