Калиновий привид

Село Калинник не вирізняється з–поміж українських сіл особливо родючими ґрунтами. Власне, Свердловський район, де розташоване село, навіть на Луганщині вважається щодо цього одним із найбільш обділених. Не зуміла прославити село й велика, на кілька тисяч голів, свиноферма. Тепер уже й не прославить ніколи. Спіткала її сумна доля тисяч подібних тваринницьких комплексів по всій Україні. Не може похвалитися Калинник і своєю древністю. Одначе таки він став відомим на всю Україну завдяки тому, що села... не існує.

«Свердловська аномалія»

У наш час суцільної комп’ютеризації виникло таке поняття, як віртуальна реальність. Тобто в комп’ютері (ширше — у всесвітній мережі) той чи інший об’єкт існує, ба, навіть живе своїм повнокровним життям, проте наяву, скажімо, помацати його неможливо. Із селом Калинник Провальської сільської ради все відбувається з точністю до навпаки. Фізично — ось воно: стоїть на краю балки з поетичною назвою Калинова (звідси й назва, хоча калина в ній неозброєним оком сьогодні не спостерігається); будинки не те щоб розкішні, але й не хати шевченківської доби. До того ж, по двох його вулицях тягнуться новенькі труби на високих сталевих опорах. Усе — як у людей, тільки села з такою назвою не існує — немає його й на карті Луганської області, хоча масштаб дозволяє вмістити й набагато менші об’єкти.

Для журналістів цей феномен відкрила народний депутат України Наталія Королівська. Сама ж вона довідалась про «свердловську аномалію», коли до неї як до народного обранця звернулися мешканці Калинника, що зіткнулися з дивним юридичним феноменом. Коли хтось із калинниківців намагався продати свої будинки, кожного разу він наражався на не зовсім адекватну поведінку чиновників Свердловського бюро технічної інвентаризації. Ті, як Борис Годунов у однойменній опері М. П. Мусоргського, починали вигукувати «Чур! Чур меня!» і осіняти себе хресним знаменням. Ну, загалом приблизно така була реакція. Подальші спостереження дозволили встановити, що села з назвою Калинник геть немає в довідниках Бюро, а отже — з точки зору всякого добропорядного стряпчого — не існує в природі. Привид. Примара. То ж як можна реєструвати майно в неіснуючому населеному пункті? Ніяк.

Що даний населений пункт наяву таки існує, ми переконалися на власні очі. Село як село; залізобетонну його реальність доводила перш за все назва вулиці, на яку ми «десантувалися»: ім. Леніна (ви можете собі уявити привида, бодай і адміністративного, із таким найменуванням?). На лаві біля будинку №4 сиділи два аборигени в літах звичайної пенсійно–провінційної зовнішності. Очевидно, вони вже почали звикати до своєї мас–медійної популярності — підводити їх до теми й випитувати подробиці не знадобилося:

— Життя? Нормальне. Пенсію приносять, пошту. «Швидка» приїжджає місцева — знають, хто, де... А от будинок продати — не можна. Моя баба померла; мені ж треба будинок на себе перереєструвати. Пішов до БТІ, а там кажуть: «Нема такого села!» А у мене ж домова книга: Калинник, вулиця Леніна, 4. Гончаров Микола Григорович. Дехто на Маяк реєструє...

Ще кілька парадоксів

Маяк — це інше село Провальської сільради. Воно, як і ще чотири села, до реєстру вписане. Калинник — забутий. Товариш Миколи Григоровича, Олександр Кублов, підкинув ще один «парадокс»:

— Я не тут живу, а о–он, на хуторі Верхньому. Один там живу, більше нікого не залишилося. Так от, Верхній у комп’ютері є, а Калинника — немає.

Горизонт у тій стороні, куди показав старий, закритий горою; під горою виднілися якісь дахи і залізобетонні руїни «загиблого» свинокомплексу. На вулиці імені вождя світового пролетаріату стоїть зачинений назавжди магазин. Віконні рами, двері, напис над дверима пофарбовані у бузковий колір явно недавно. Ще один місцевий мешканець, Олексій Кузьмич, який зустрівся по дорозі, пояснив: колись крамниця належала райспоживспілці; потім прийшли комерсанти, однак спілка заломила таку орендну плату, що приватники втекли. Тепер тричі на тиждень продукти привозять на машині: хліб, ковбасу.

— А шоколад купуєте?

— Шоколад, цукерки треба замовляти окремо. Та нащо воно мені — у мене такий свій мед!..

— А це, слід гадати, свиноферма?

— Так. А ото нижче — хутір Верхній. Ще за Катерини заснований. Там раніше казарми солдатські стояли, ще з тих часів, військові стайні. Все розтягли...

...Голова Провальської сільради Сергій Дем’яненко більшу частину свого життя прожив у Проваллі і лише вісім років тому переїхав до Калинника. Керував фермою. На відміну від односельців Сергій Олександрович достатньо чітко формулює ситуацію:

— Тепер усі прописуються без проблем. І виписуються також. Проблеми — у приватного сектору, тому що з моменту формування БТІ, яке займається питаннями приватної власності, немає села Калинник в Єдиному реєстрі. Або, як я довідався у статистів, він називається «Класифікатор міст, селищ і сіл України». У повсякденному житті із цим ще можна миритися. Можна й хату продати, зареєструвавши її як таку, що знаходиться в Маяку або в Проваллі. Але уявіть, як, скажімо, автомобілістові адресу поміняти. Це означає, що до наступного техогляду його змусять поміняти техпаспорт. Та це ще не великі фінансові втрати. Наступний варіант — житло переоформити. Знову ж — через БТІ. А найсуттєвіше — люди є власниками земельних сертифікатів на володіння 10,8 гектара. За середньою вартістю 75 тисяч гривень. А в нас же сьогодні всі прагнуть гроші заробити, і вартість оформлення береться як відсоток від вартості майна, яке реєструється...

— То ж які заходи ви вживали?

— У лютому буде два роки, як ми почали ці ходіння... Спочатку на засіданні Провальської сільради ми ухвалили рішення: «Внести до єдиного реєстру село Калинник як пропущене...» Потім я звернувся до міської ради (у Свердловському районі всі села й міста підпорядковуються одній — міській — раді; районної ради немає. — Авт.). Мені відразу запропонували знайти докази існування села. Я мало не прописався в обласному архіві, але знайти документи про заснування села не пощастило. Як, до речі, і по тому ж Маяку, Черемшину, Зимівникам, що входять до провальської сільської громади. Але вони в Класифікаторі є, а Калинника немає.

Потрапив на очі цікавий документ від 23 березня: «По желанию жителей решением Краснодонского райисполкома (ми тоді входили до Краснодонського району) переименовать село Ворошилово в село Провалье». Теж парадокс. Я народився в 1957–му; здавалося б, у моєму свідоцтві про народження мало б стояти «село Ворошилове». А стоїть — «село Провалля». Є ще такий правовстановлюючий документ: «Приєднати село Нижнє до села Первомайське (це тепер Черемшино)» — і все. Далі я спробував довести існування села наданням документів про перепис населення. Є в мене дані перепису і населення, і худоби, і птиці, і неписьменних — раніше ж влада все це відстежувала. Безрезультатно... Написали листа до Держкомстату. І лише місяць тому надійшла відповідь: «Ми уважно розглянули вашого листа і повідомляємо, що класифікатор створено на основі Класифікатора СРСР». І от тоді мені все стало ясно...

Село Калинник, за даними господарських книг, засноване в 1955 році. Класифікатор СРСР на той час уже існував, і тому Калинник до нього не потрапив. А ці... лише обкладинку поміняли. Ніхто села не пропускав — його ніхто не реєстрував. А я розумію так: якщо незалежна держава Україна створює власний класифікатор — ну, скиньте розпорядження на області, область — на райони, райони — на сільради. І ми відповімо: «Село Калинник; на 1 січня 2008 р. 46 дворів, 86 мешканців. Наймолодший — Саша Козаков, 4 рочки...» Ні, є ще новонароджений, отут живе. Зареєстровано місце народження — село Калинник.

— Що іще можна зробити?

— Держкомстат запропонував нам інший шлях: зареєструвати село як новоутворене. Цей лист зберігається у юриста міськвиконкому. Мені віддали наші матеріали, ми їх відкоригуємо (ми ж пропонували внести село як пропущене), внесемо на сесію міськради, потім обласна, потім Верховна Рада.

— Так вона ж тепер розпущена...

— Ви знаєте, на відміну від Калинника, Верховної Ради якраз і не існує. За моїми спостереженнями, уже років три...