Його вражаючі науково–публіцистичні дослідження не виходять великими накладами. Остання, кількасотсторінкова книга «Погром» — про руйнування музейної справи на Слобідській Україні та репресії над видатними українськими музейниками у 1920—30–тi роки — вийшла накладом усього 100 примірників. За останні 20 років письменник видав десяток книг, кожна з яких, базована на архівних джерелах, свідченнях очевидців та особистому досвіді, розкриває ту чи іншу сторінку української історії у ширшому контексті — економічному, екологічному, мистецькому, духовному і навіть — солідарності між поневоленими народами.

Якщо набрати в пошуковику «Ґуґл» «Юрій Кульчицький», з’явиться багато інформації про героя облоги Відня турками 1683 року — того Юрія–Франца Кульчицького, якому перекази приписують відкриття у Відні першої кав’ярні. Але є й інший Кульчицький — «французький». На відміну від «австрійського» тезки, він до свого прізвища міг додати «Сас». Про це пан Юрій розповів 20 років тому під час нашого знайомства в Мужені, в колишній садибі глави уряду УНР Володимира Винниченка «Закуток», коли ми отримали як дарунок Україні робочий кабінет визначного письменника й державного діяча. Казав, що Сас — давній герб української шляхти Галичини.

Учора виповнилося 100 років від дня народження українського художника Юрія Сас–Кульчицького, земний шлях якого почався на Дрогобиччині, а закінчився — в містечку Мужен на півдні Франції.

Дивовижну метаморфозу, що сталася з прикарпатським аграрієм після його піввікового ювілею, не можуть виразно пояснити ні сам Володимир Гловацький, ні його друзі та родичі, ні мистецтвознавці. Та факт залишається фактом. У зрілому віці чоловік, котрий до того не тримав у руках різця і пензля, почав творити такі ікони, композиції з дерева, художні полотна, які без спеціальних знань і навиків, на думку фахівців, створити неможливо. Мабуть, земляки агронома Гловацького менше б здивувався, якби почули, що він вивів сорт пшениці, придатний для засіву високогір’їв Карпат, ніж побачили збудовану ним на власному обійсті церкву Пресвятої Трійці, власноруч виготовлені для неї престол, іконостас і всі до єдиного — кілька десятків — образи.

Він допоміг народитися тисячам нових життів. Тож має свій особливий погляд на життя і здоров’я. Микола Федорович Цюх належить до тих лікарів­практиків, для яких навчання — спосіб життя. Навіть тепер, коли за плечима вже сорок років медичної практики, не може дозволити собі перепочити. Бо вважає: лікар, який зупинився в розвитку, перетворюється на ремісника.

Він завжди мав бунтарську натуру. Хлопець із рівненської глибинки, випускник медучилища вступав до Львівського медінституту сім років поспіль! Тільки через те, що дружив із вільнодумними людьми. 1989­го відважився кинути виклик тодішній системі, пішовши з престижної роботи в Луцькому пологовому будинку, де пропрацював акушером­гінекологом понад два десятиліття і де одним iз перших на Волині освоїв ультразвукове дослідження. На зламі епох йому хотілося вирватися за рамки усталених медичних стереотипів і догм. Вважав: та система неефективна, оскільки втрачена мотиваційна складова, яка так необхідна для самовдосконалення. Микола Цюх одним iз перших організував в області приватний медичний центр.

Британські вчені вважають: найнадійнішим засобом подолання стресу є читання. Воно діє краще і швидше, ніж прослуховування музики, чашка чаю або прогулянка.

Увесь світ знає про подвиг чорнобильських пожежників, які з перших хвилин катастрофи вступили у двобій iз вогнем. Вони були на четвертому блоці до п’ятої–шостої години ранку і не дали полум’ю перекинутися на інші блоки. Шестеро з пожежників загинули... Атомники — працівники Чорнобильської АЕС — залишалися на зруйнованому блоці до вечора! З них загинули двадцятеро.

Одним із тих атомників був Олексій Бреус — колишній оператор четвертого блока ЧАЕС, а тепер — художник, один iз лідерів української арт–групи «Стронцій–90». Бреус був всередині зруйнованого ядерного блока вже о сьомій годині ранку — через шість годин після вибуху. Ввечері того ж дня саме він востаннє натиснув кнопку на пульті управління четвертого блока і останнім з операторів залишив тоді ще «живий» пульт. Фінальна кнопка, яку натиснув Бреус, підтвердила: остання надія — єдиний вцілілий насос — не включився! Ця мить фактично завершила відчайдушне і жорстоке протистояння атомників аварійній ситуації і ознаменувала початок другого етапу катастрофи — ліквідації її наслідків. Сьогодні, в День ліквідатора, Олексій Бреус згадує події, які розділили життя України на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи.

Невідомо, як би склалася доля цуманського хлопця Богдана Чечотки, якби не юнацька безшабашність і один­єдиний вечір, який круто повернув долю. Може, він зробив би чудову спортивну кар’єру і його успіхами гордилися б не лише земляки, а й вся Україна. Відслуживши строкову службу у взводі спецпризначення, де був тренером із самбо, він мав захищати звання майстра спорту з дзюдо та самбо. В армії не залишився, хоч і пропонували хороші перспективи. Не захотів честь віддавати. Повернувся до рідної Цумані.

Намагаюся уявити Богдана у дев’ятнадцять. Міцний, спортивної статури, впевнений у собі веселун і душа компанії. Здається, немає нічого, що йому не по плечу. Життя прекрасне: довгождана зустріч із друзями, дискотеки, поїздки «на чужі села». Одна з них і поставила крапку на омріяному майбутньому...

Стіни затишної київської квартири Неоніли Леонович прикрашають її власні твори — інсталяції. Цей вид декоративно–прикладного мистецтва зараз дуже поширений у багатьох країнах світу. Виставки інсталяцій українки влаштовували в багатьох американських містах — престижних коледжах і університетах. Та й сама вона лише кілька років як повернулася з–за океану. Також на стінах багато фотографій: тут краєвиди Африки, південноафриканський Кейптаун, міста Індії, величний німецький Рейн та інші чарівні куточки планети. Я довго вдивлявся у два фото: на одній Неоніла Леонович з автоматом Калашникова, на іншій — знаменитий мольфар — цілитель Михайло Нечай. Я був знайомий iз ним, вперше зустрівся під час зйомок документальної стрічки три роки тому. Жив він у глухому кутку в Карпатах. Нещодавно я дізнався зі ЗМІ, що його вбили...

Як повідомила «УМ» голова оргкомітету, проректор Всеукраїнського народного університету ім. Григорія Сковороди Галина Сагач, мета ювілейного форуму — не тільки вшанування пам’яті Григорія Сковороди, а й популяризація його творчої спадщини, високого прикладу особистого життя і громадської позиції. «Ідеться про органічне поєднання сковородівського вчення про щастя людини з глобальною вимогою сучасності — гармонійним розвитком суспільства, — зауважує Галина Михайлівна. — Форум матиме кілька аспектів — просвітницький, науковий, культурологічний, духовно–моральний і, сподіваємося, покладе початок іншого великого проекту — «Григорій Сковорода — 300». Адже через 10 років відзначатимемо 300–ліття інтелектуального, духовного ангела, яким є для України Григорій Сковорода. Хочемо, щоб у світлі його ідей і настанов формувалося молоде покоління незалежної України».

3 грудня 2022 року відзначатиметься 300–річний ювілей видатного філософа–просвітителя Григорія Сковороди. Чимало для популяризації творчості українського генія зробив композитор–кобзар Петро Приступов, який упродовж 40 років оживлює музикою його поезії і на сьогодні створив цілісну програму поширення сковородинських ідей серед громадськості. «Я зіткнувся з цією постаттю вперше — очі в очі, — на Хрещатику, — розповідає пан Петро. — Це правда! Якщо хтось тримав у руках двотомне видання 1973 року, то там із білої суперобкладинки на нас дивиться таке прекрасне аскетичне обличчя. Літнім днем я йшов Хрещатиком і побачив у вітрині книгарні це обличчя. Воно притягнуло мене: «Хто це?» Підходжу — Сковорода! Я зайшов, розкрив книгу — там усе написане незрозумілою давньою мовою...». Пан Петро таки придбав двотомник, читав... А через два дні прибіг до книгарні, купив ще два двотомники і подарував друзям.