Сьогодні Лук’янівка — один із центральних районів Києва, проте вона була такою не завжди. В середині XIX сторіччя Лук’янівка перетворилась із віддаленого селища під Києвом на справжній столичний відстійник. Саме до тих часів належить побудова Лук’янівської тюрми. Тут розкинулися страхітливі нетрі, куди збирались усі, хто опинився «за бортом» великого життя і не міг дозволити собі перебування у пристойніших районах міста. Промінцем світла у вічних сутінках злиднів стала побудова у 1856 році церкви, що була освячена на честь святого Феодора. Її створили на кошти генерала Олександра Федоровича Багговута, на честь якого названо також вулицю, на якій розміщена церква. Одним із завдань храму була й опіка за «складними дітьми» Лук’янівки. Церква святого Феодора одразу стала центром благочинної діяльності. З ініціативи настоятеля храму Костянтина Терлецького та Київської духовно–просвітницької спільноти на початку ХХ сторіччя поряд заснували Народний дім тверезості (чайну). У чайній намагались допомогти людям з алкогольною залежністю, проводили лекції про шкоду пияцтва. Також у Феодорівському храмі діяло дамське опікунство бідними. Утримували при церкві і притулок, який було об’єднано з приходською школою, та школу домоводства. Однак працювати храму судилося недовго. Невдовзі вибухнула революція, а з нею і часи тоталітарного атеїзму, тому церкву було зруйновано.

Учора по обіді уряд Таїланду оголосив про розпуск парламенту та призначення нових виборів. Про це, як передає «Рейтер», повідомив головнокомандувач армії країни Анупонг Паочинда. Уряд також склав свої повноваження. Такий результат дали антиурядові виступи в столиці країни — Бангкоку. Перед цим опозиція майже на добу заблокувала міжнародний аеропорт країни.

Учорашній офіційний курс рідної української гривні встановив черговий антирекорд: він упав до 6,60 за один долар. Нагадаємо, що позавчора «бакс» коштував ще 6,29. Якщо рахувати з початку нинішнього року, то офіційний курс гривні вже впав більш ніж на третину. Але найсумніше, що й подальший розвиток подій для українців виглядає невтішно.

Суддя Алехандро Валентін у суді іспанського міста Вальядолід виголосив вердикт, що фігурки розп’яття в класах суперечать секулярному характеру Конституції країни. Відтак усі розп’яття Ісуса повинні зникнути зі шкіл Вальядоліда. Відповідний судовий позов подали кілька батьків та атеїстична група ще 2005 року. Це перше таке судове рішення в історії Іспанії, яка завжди вважалася бастіоном католицької церкви.

Схоже на те, що в цій житейській історії таки не обійшлося без особливої Господньої уваги, хоча спершу все складалося нібито навпаки. Михайло народився в останній день 1946 року не десь у повстанській криївці (таке тоді в Галичині траплялося нерідко) чи в глухому карпатському поселенні, а в чималому передгірському селі Бабче, розташованому зовсім поруч із тодішнім райцентром Солотвин. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, та здобуття освіти, принаймні початкової, і тоді вважалося конституційним обов’язком. Михайлові не пощастило: за партою місцевої восьмирічки йому вдалося посидіти тільки у першому класі й лише впродовж першого місяця, та й то — через день–два. Коли брали в армію, у військовий квиток хтось дописав освітній мінімум: «Чотири класи». Насправді ж ні писати, ні читати він не вмів.
«У молодості, особливо коли побралися, було трохи соромно, що мій чоловік — неграмотний, — пригадує часи кінця шістдесятих років минулого століття пані Євдокія. — Працював на тракторі, але самостійно не міг заповнити табель обліку виконаних робіт, то я писала за нього, а він лише підписувався. Якби до його голови та хоч трохи освіти — був би, мабуть, відомим чоловіком».

Можна скільки завгодно говорити про те, що «Динамо» грало не гірше за лондонський «Арсенал», що над ним нависло «прокляття останніх хвилин», що титулованим суперникам допомогли арбітри. Суть від цього не зміниться — кияни знову «профукали» путівку до наступного раунду Ліги чемпіонів. І головний критерій оцінки роботи — результат на табло — знову не на їх користь. Востаннє «синьо–білі» долали груповий етап Суперліги восени 1999 року — ще за часів Лобановського.

25 листопада в Хмельницькому розпочався міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння». Започаткований 1999 року в Києві, весь час він мав столичну прописку. І ось уперше організатори вирішили податися на периферію, подалі від пересиченого яскравими мистецькими акціями глядача. Передислокації свята подоляни мають завдячувати заслуженому артисту України, «батькові» й незмінному керівникові Хмельницького монотеатру «Кут» Володимирові Смотрителю. Цьогорічному «Відлунню» забезпечили підтримку Мінкультури та місцева влада.

Анжеліка Коршинська засвітилася відразу і яскраво. Спеціальний приз першої «Червоної Рути» в Чернівцях «за чарівність», диплом лауреата другої «Червоної Рути» в Запоріжжі, сольний альбом «Сходинка в рай», виданий у Львові, спільні записи зі «Скрябіним», успішні виступи на фестивалях у Польщі та Німеччині. Критики захоплено відгукуються про широкий діапазон її голосу, оригінальні композиції та манеру виконання.

В одній із бригад шахти «Бутовська» віднедавна працює португалець. Не те щоб зовсім португалець, можна сказати, навіть чистокровний українець, причому родом із Донбасу, але бригада називає його саме так. Ну працював чоловік на заробітках на самому заході Європи, але одним із перших став жертвою світової економічної кризи — повернувся назад і попросився під землю. Прийняли. За старою дружбою. Дали каску, «рятівник» і зарплату три тисячі гривень, як новачку. Якщо перерахувати на звичні для нього євро, виходить менше чотирьохсот. Втім і ціни на Донеччині нижчі, ніж біля далекого океану.

Коли президентська кампанія лише збиралася стартувати, він заявив, що не буде брати в ній участі, хоча його послугами активно цікавилися чотири висуванці від Демократичної партії, його колишні клієнти. Але коли почув, що Обама вирішив кандидуватися, то вже не міг сказати «ні». Коли Барак Обама в 45–ту річницю легендарної промови Мартіна Лютера Кінга «Я маю мрію» приймав номінацію як єдиний кандидат від своєї партії перед 80 тисячами осіб на стадіоні міста Денвер, то його головний стратег стояв обабіч і плакав. Це він, Девід Аксельрод, «зробив» Обаму.