Не Кустуріцею єдиним
Повоєнний період кінця 40–х років, криза на початку 60–х, розпад Югославії у 90–х — історія Сербії, здається, завжди мала чим підживити власний кінематограф. Молоді на той час режисери знімали свої стрічки у чорних, насильницьких тонах, торкаючись теми війни, занепаду та деструкції. Гумору сербам ніколи не бракувало, та років п’ятдесят тому гумор сербського кіно був зазвичай чорним. На початку 80–х на мапі сербського кінематографа з’являється яскрава пляма — Емір Кустуріца. Молодий та невгамовний режисер одним із перших береться знімати кіно про циган, іронізує над бідною батьківщиною та розповідає трагікомічні історії про балканську війну на початку 90–х. Емір Кустуріца належить до п’ятірки світових режисерів, що двічі отримували Золоту пальмову гілку в Каннi. Вивівши кінематограф Сербії на європейський рівень, кіномитець тепер неквапливо знімає по одному фільму що три роки, поступаючись фестивальним лідерством молодим режисерам–співвітчизникам, для яких заклав плідне підґрунтя для зрощування феномену сербського кіно. Молодші колеги метра не розчаровують.