Канікули закінчуються і в кіно. Міжнародний кінофестиваль у столиці Німеччини по-справжньому запускає світовий фестивальний сезон, хоча не треба забувати про Роттердам, який трохи випереджає... Одначе Берлін входить у трійку найавторитетніших кінофорумів світу, поруч Венеції і Канна. Дещо перебудувавшись на початку нинішнього століття, Берлінале набув вигляду ще більшого і респектабельнішого дійства. Ще якихось 10—12 років тому все було скромніше і патріархальніше. Віднедавна поблизу місця, де проходила знаменита Берлінська стіна, що нібито ділила два світи, збудували модерний Берлінале-палас, а поруч — цілий комплекс із багатозальних кінотеатрів, так званих мультиплексів: із Музеєм кіно включно. Це зручно, бо не треба об'їжджати півміста, аби встигнути скрізь. Зручно не тільки журналістам, а й глядачам, чия увага до фестивалю є незмінно високою, а в чомусь навіть дивовижною.

На смерть він чекав давно — ще з 30-х, коли почалися репресії, і його друзі, один за одним, почали зникати з життя. По нього мали прийти — рано чи пізно. Є моторошна статистика втрат... За деякими підрахунками з 259 українських літераторів, які друкувалися у 1930 році, після 38-го лишилося тільки 36. Загалом у 30-ті роки винищено приблизно 80 % діячів української культури (Ярослав Грицак. Нариси історії України, с. 177-178). Хто лишався «на ходу», незрідка починав боятися навіть власного голосу.

У прадавні вже радянські часи в українському колгоспі приймали делегацію із братньої Німецької Демократичної Республіки (НДР). Вітальну промову виголосив місцевий голова колгоспу. І розпочав її незабутньою фразою: «Дорогії нємєцко-фашистскіє друззя!..» Обмовка, що називається, за Фрейдом - упродовж довгих повоєнних літ усе німецьке мало не автоматично римувалося з фашистським...

Рішення Київського апеляційного суду щодо відміни Постанови Кабінету Міністрів України про дублювання українською мовою зарубіжних фільмів для мене особисто не стало несподіванкою. Після будь-якої революції наступає період контрреволюції.

Минулого тижня в Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності відбулися слухання на тему «Про хід виконання Постанови Верховної Ради «Про рекомендації парламентських слухань «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» та Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів» від 16 січня 2006 року № 20».

Фестиваль — не тільки свято, а й змагання, такий собі чемпіонат. Відтак у ньому бажана інтрига, аби до останнього всі намагалися прорахувати, вгадати кінцевий результат. У Москві цього не трапилося. Конкурсна програма із 17 фільмів була на диво рівною, за винятком двох-трьох стрічок, які лишаються на совісті відбіркової комісії. Відтак питання про те, хто ж виграє, а хто програє, навіть не поставало, що програмувало байдужість до вердикту журі на чолі з польсько-французьким режисером Анджеєм Жулавським.

Ця сентенція звучить у фільмі «Червь», який представив російське кіно у великій конкурсній програмі і став, за загальним визнанням, головним розчаруванням Московського кінофестивалю. Тим більше що преса тут мало не вся російська, московська (За такого дефіциту нас, українців, записують у забугорні; «Так приємно, — сказала мені дівчина, видаючи акредитаційне посвідчення, — коли іноземці говорять російською»). Мурадов — учень Олексія Германа, а тому шиплять у бік живого класика: що за людей він породжує на цей кінематографічний світ? Хоча невдалі учні і невдалі стрічки трапляються у кого завгодно. Питання не в тому. Суттєве інше: недавній фестиваль «Кінотавр» у Сочі засвідчив підвищення рівня російського кіно. Чому ж тоді тут, у Москві, його презентує настільки слабка картина? А тому, відповідають у кулуарах, що продюсери балувані, їм подавай Канн, Берлін чи Венецію. Сюди дадуть лише за умови, що ви... гарантуєте приз. Коли це справді так — дивно. У Берліні, до прикладу, німецьке кіно подається максимально широко — і в конкурсі, і в позаконкурсних програмах. Стратегія проста і зрозуміла: глядач мусить «сісти на голку», мусить привчитись шукати очима на афішах назви національних фільмів. У Москві, виходить, це не потрібно. Чому?

Одна із найзнаменитіших зірок світового кіно Жаклін Біссет прилетіла до Москви у вівторок. В аеропорту Шереметьєво-2 вiдбувся короткий брифінг для журналістів, аби ті переконалися, що жінка і в 62 роки може виглядати на всі... тридцять п'ять. А в середу — показ фільму «Витончене мистецтво любові» (у програмі «Навколо світу») Джона Ірвінга за її участі. То як там із мистецтвом ставати «зіркою»?

У російській столиці спекотно, що сповільнює звичні мегаполісні ритми. Про кінофестиваль мало що нагадує. Принаймні в центрі значно більше афіш, які сповіщають про майбутній фестиваль пива. Уявити собі щось подібне в Москві 70-х чи, скажімо, кінця 80-х абсолютно неможливо. Одначе ж тоді ситуація була принципово відмінною. Люди, що вишиковувалися в черги біля квиткових кас, брали їх штурмом, бо знали: сьогодні, або ніколи. Не побачив нині картину — все, кажи «прощавай». Нині ж чимала частина фестивальної програми виходить у прокат — як у Росії, так і в Україні (звідки так само їхали колись паломники, аби «причаститись», аби попросити в кінематографічного бога зглянутись і подарувати хоча би дещицю вражень).

I це само по собі майже чудесно - ніщо так не прикрашає будь-яке зібрання, як побиття посуду і пара-трійка синців на фізіономіях справжніх мужчин. Сон у руку - президент фестивалю, усім відомий Нікіта Михалков якраз знімає свою версію знаменитого фільму «Дванадцять розгніваних мужчин». Саме зйомки і завадили йому прийти на прес-конференцію 14 червня, де нарешті оголосили про програму XXVIII ММКФ і склад «суддівської бригади».