Отже, присудженням Гран–прі «Книжки року» двотомовій збірці «Вибрані праці» Юрія Шевельова історичну справедливість — і то не лише щодо імені її автора — вкотре відновлено. Бо вимушено–вимучене визнання Шереха–Шевельова пострадянським літературознавством, таврованого ним у безсмертному есеї «Кірова, 4» (до речі, не друкованому в Україні), по багатолітньому ігноруванню його автора завершилося всього лише запізненим присудженням йому Шевченківської премії вже за «незалежного» часу. Натомість сьогодні справа сатисфакції обмежується кволенькими заходами здебільшого місцевої харківської громади, яка радісно занесла ім’я чергового уславленого земляка, дозволеного владою, до номенклатурного списку ювілейних дат. Зауважимо, що проведена в грудні минулого року в Харківському національному університеті, в якому вчився ювіляр, Міжнародна конференція «Наукова спадщина Юрія Шевельова і світ сучасної української філології. До 100–річчя від дня народження Ю. Шевельова», звичайно ж, не мусила втілювати в життя багаторічні мрії патріотичної громади міста.

Для будького з нас, не гомункулів, життя завше виглядає достатньо поганим для того, аби бажання кращого не згасало в наших мізках. А що вже казати про ув’язнених? Рано чи пізно вони силкуються пробити бодай шпарину в стіні ізольованості від принад суспільства. Як це робили Вадим Макаров та Олена Беспалова — фігуранти історії, котра днями мала місце в Кам’янській виправній колонії № 101.

Коли двоє грабіжників по завершенню нічного нападу на одне з помешкань у Тисменицькому районі попросили переляканих жінок налити їм по сто грамів горілки, молодша, як згодом зізналася правоохоронцям, подумала, що це «якийсь цирк». Проте все, що відбувалося до того, було справжнісіньким криміналом: і приставлений до горла ніж, і кров на розбитій голові однієї з жертв, і золоті прикраси, що зникли в кишенях непрошених візитерів, котрі ретельно підготувалися до злочину.

У перші дні березня до сумської міліції зателефонувала жінка, за словами якої вночі з дитячого ліжка зникла її однорічна донька. Міліціонерам, які прибули на місце пригоди, жінка пояснила, що напередодні ввечері в них удома були гості. У невеликій компанії молодих хлопців і дівчат випили чаю та пива, а потім між одним із гостей та господарем виник конфлікт, після якого скривджений гість зі своєю дівчиною залишили приміщення. Господарі ж після вечірки пішли вночі до крамниці по молоко для дитини, перед цим поклавши її спати, а коли повернулися, дівчинки вже не було.

Шокуюче подвійне вбивство трапилося в селі Шарнопіль Монастирищенсь­кого району. Там люди знайшли розтерзаними родину ветеранів Ніни та Антона Крамарів.

Помаранчева революція дозволила громадянам нашої держави обрати справді українського Президента. Власне, тоді на Майдані ми відстояли свій вибір. Прикро тільки, що досі не маємо такої ж української, народної більшості у Верховній Раді, яка б підставила плече главі держави. Адже туди обрали більшість депутатів (ідеться передовсім про представників Партії регіонів і БЮТ), які ніколи не захищатимуть громадян України. Власні, «шкурні», насамперед бізнесові, інтереси для них — над усе.

У ці дні прекрасна половина людства очікує на свою адресу лише зливи слів захоплення, «театральних» компліментів та санкціонованих лестощів non stop з боку «умовно сильної» його половини. І жодних гасел чи закликів... І вона має на це цілковите право. Адже свято 8 Березня давно вже втратило своє ідеологічне забарвлення і перетворилося на день «лише приємних турбот», коли чоловіки вітають своїх коханих жінок, дарують їм квіти й подарунки. Але ж колись усе було зовсім інакше...

Реалії життя сучасного українського суспільства породжують чимало «перекосів». Пара­док­сом існування футбольної прем’єр–ліги, яка ставила собі за мету ствердження незалежності клубів від чиновників, є те, що майже за рік свого функціонування вона так і не спромоглася зробити перший основний крок — обрати собі голову. Президент ФК «Харків» Віталій Данилов, який із літа виконує обов’язки президента ПЛ, за його словами, зовсім не радий цій «ноші». Знайти ж іншого босам команд бракує часу. Це лише зайвий раз підтверджує, що, по–перше, лігу створили поспіхом, явно випереджаючи події, а, по–друге, що клуби залишаються лише іграшками в руках олігархів. Ніхто з них серйозно не розраховує на отримання від футболу прибутків, надаючи перевагу насамперед своїм бізнес–інтересам.

Зараз важко уявити, що колись, до того ж порівняно недавно, шахісти обходилися без допомоги комп’ютерних програм — вивчали партії за книжками. А якщо і грали «заочно», то не через інтернет, як прийнято нині, а пишучи один одному листи. Свого часу шахові партії за листуванням були дуже популярними — проводилося безліч турнірів як усесоюзних, так і міжнародних. Одним із найуспішніших представників цієї «дисципліни» був українець Георгій Котенко. Нещодавно шанувальники його таланту з сумом відзначили рік із дня смерті видатного майстра «розумної» гри...