Отже, з новим роком усіх нас! З новими сподіваннями та новою твариною, яка представлятиме цей рік. Щоправда, мавпа («обличчя» року 2004-го) за жодною міфологією не потрактована як втілення вроди чи розуму, чи будь-якої іншої позитивної риси. Навіть у казках мавп не люблять, тому що вони «постійно збираються завести свої закони та звичаї, але так ніколи і не заведуть, бо пам’ять у них коротка, не довше учорашнього дня», — це за версією Кіплінга, знавця джунглів і тамтешнього життя. А які закони вдасться «завести» Україні під патронатом мавпи – зеленої дерев’яної мавпи зі східного гороскопа, яким ми так ревно захоплюємось? Хоча зараз йтиметься не про законотворчість у вузькому розумінні цього слова, радше, про закони буття. Рік щойно почався, і по перших його днях, по перших подіях ще рано судити про те, чим він зрештою наповниться та завершиться. Проте ці події варто принаймні відзначити, підсумовуючи першу декаду нового року.

Душа кожного історичного міста живе не лишень у його матеріальних пам'ятках. Не меншою мірою вона живе в назвах — тих, що пережили століття пройшли випробування часом далеко не всі витвори адміністративного назвотворення. Скажімо, прорізана на початку 1840-х крізь давні київські вали вулиця офіційно пробула Прорізною якихось кілька років. Потому її називали і Мартинівською (на честь домовласника), і Золотохрещатицькою (бо простяглася вона від Хрещатика й до Золотих Воріт). 1869 року вулицю було перейменовано на честь царського губернатора Васильчикова, а 1919 року — на честь діяча більшовицького перевороту Свєрдлова. Але всі ці роки для киян (принаймні для тих киян, які відчували свою закоріненість у давню міську традицію) вона залишалася Прорізною. І вулиця знову стала Прорізною наприкінці 1980-х, відроджуючи історичну пам'ять про давно вже зрівнені із землею вали міста Ярослава.

Через тиждень увесь світ святкуватиме Новий рік, який, за східним календарем, пройде під знаком Зеленої мавпи. Звісно, відзначатимуть його й українські політики. От тільки зустрічатимуть вони не позеленілого макака, а наступника на троні Леоніда Кучми. Адже, попри те, що вибори нового глави держави відбудуться аж наприкінці жовтня, за політичним календарем України, 2004-й — рік великих президентських перегонів. І саме цього Нового року найбажанішим подарунком під ялиночку для кожного бодай трохи значущого діяча нашого політикуму був би свій, власний засіб мас-медіа — теле- або радіоканал чи газета. Адже якщо сам діяч у президенти й не балотується, то з допомогою «слухняних» ЗМІ може дуже допомогти «своєму» кандидатові (як в обмін на «дружбу» в майбутньому, так і за вельми немаленькі гроші) набрати відповідну кількість голосів. От тільки увесь «серйозний» телепростір уже розподілений до останнього шматочка між магнатами найвищого ешелону, державне радіо з ранку до ночі рекламує інтернет-газету «Тиждень» (з «адресою» temnik.com.ua), а різні «FM-ки» навряд чи можна вважати справді дієвим засобом агітації. Інша річ — газети. Їх багато, їх можна розорити одним судовим позовом, щоб купити за безцінь або й просто знищити — якщо купити не вдається, а ЗМІ працює на відверто «неугодного» кандидата.

Життя київським водіям полегшить Подільсько-Воскресенська переправа з лівого берега на правий. Зараз перебратися в цьому районі дуже важко, а Московський міст уже буквально «тріщить» по швах. За останнє десятиріччя транспортний потік на ньому так «потовщав», що не втискається в жодні бордюри... По новому переходу також планують пустити метро на Троєщину, що суттєво полегшить життя тамтешнім мешканцям. Міст складатиметься з двох поверхiв: нагорі в шість смуг їздитимуть машини, а прямо під ними протягнуть метрополітен.
На думку фахівців, підготовка до будівництва моста займе півтора року, а от спорудження самого об'єкта може розтягнутися років на шість і відчутно вдарити по кишені київської влади — орієнтовна вартість будівництва — 300-400 мільйонів доларів. Грішми Києву допомагатиме Анкара (Туреччина), за це новий міст вже охрестили «Турецьким».

У столичному Будинку кіно відбулася доволі цікава акція — «відлуння» фестивалю архівних фільмів «Белые Столбы» («УМ» подавала анонс). Iдеться про фестиваль, який щороку проводить всесвітньо відомий архів, Держфільмофонд Росії (раніше — СРСР). Жанр цей нині доволі поширений, у світі є кілька помітних фестивалів такого штибу. Та й у структурі більшості кінофорумів чи не обов'язковою компонентою є ретроспективи старих стрічок. І, додамо, часто вони викликають у глядачів більший інтерес, аніж нові, суперові (так було, скажімо, на недавній київській «Молодості», де невелика ретроспектива прадідуся кіно Жоржа Мельєса запам'яталася найбільше).

«Україна молода» упродовж останніх років інформувала читачів про життя і нові «витівки» всесвітньо відомого мадрівника, підкорювача обох полюсів нашої планети і майже всіх вершин світу (Евересту, Ельбрусу та ін.) Федора Конюхова. З нагоди 50-річчя нашого земляка обласний голова Євген Карташов (нині — запорізький мер) подарував йому... обіцянку облаштувати у селі Чкалове Приазовського району, де народився Федір Конюхов, музей, а також добитися, аби його ім'я було занесено до Книги рекордів Гіннесса.

Наступний рік пройде під знаком посилення неоколоніальної політики Росії, і найбільш ласою мішенню російських інтересів на пострадянському просторі є Україна. Кремль активно впроваджуватиме в нашій державі свої інтереси — через прямий політичний вплив, через бізнес-структури, через контроль за зміною української владної еліти.

Художник — специфічна професія: дехто абияк мазюкає пензлем по картону чи полотну, щоб потім продати цю незрозумілу мішанину фарб за шалені кошти й отримати «звання» генія, тоді як справді геніальним митцям іноді доводиться помирати від голоду й без даху над головою, не знаючи, що нащадки оцінюватимуть їхні картини мільйонними сумами. Можливо, колись і влада швейцарського округу Люцерн пишатиметься, що на цій землі жив великий митець, а спадкоємці нинішніх чиновників картатимуть своїх дідів за те, що ті не розгледіли великого таланту живописця, імені якого преса Швейцарії, на жаль, не повідомляє. Зате повідомляє, що несвідома люцернська префектура наклала на бідаку штраф у розмірі 200 франків за забруднення місцевого озера. Причому художник завдав шкоди екології саме своєю професійною діяльністю.

6 грудня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон про створення українського вiйська. З тих пiр цей день у календарi значиться як День Збройних сил України.

«23 лютого ми святкуємо веселіше, ніж 6 грудня, — розповів 40-річний підполковник українського війська, попрохавши не називати в газеті його прізвище. — Ми ж давали присягу на вірність СРСР. Україні теж давали присягу, але вже після цього. А я вважаю, що офіцер повинен присягати один тільки раз». Пан підполковник, звісно, не представляє думки всіх, хто прийшов у військо до 1992 року. Але настрої частини своїх колег, та й загалом співвітчизників, виявляє. Однак такі переконання не заважають багатьом «розчарованим» військовим щиро вболівати за стан наших Збройних сил. А українському людові — шкодувати «солдатиків», які змушені на півтора року (на флоті — два) відлучатися від дому, аби в незвичних побутових умовах навчитися стріляти з автомата чи... будувати дачу високому керівництву. Як свідчать соціологічні дослідження, з усіх силових структур держави мешканці України найбільше довіряють армії.

Сьогодні розпочнуться будівельні роботи зі зведення Подільсько-Воскресенського мостового переходу. Про це журналістам повідомив учора на виїзній апаратній нараді київський міський голова Олександр Омельченко після того, як разом із начальниками головних столичних управлінь і журналістами об'їхав території, через які простягнеться майбутній міст-велетень.