На підсумковому засіданні колегії МОН освітяни радились, як зробити вищу освіту якіснішою і доступнішою. Міністр запевнив: реформи у цій галузі триватимуть

Незвичний, як на нинішній час, випадок трапився у Смілі на Черкащині. 19–річний студент факультету економіки та управління Черкаського національного технологічного університету Ігор Нежибовський знайшов загублену пенсію і повернув її законній власниці.

Визнання Голодо­мору геноцидом українського народу у світі відбувається на рівні не лише держав і урядів, а й окремих спільнот і окремих людей. Після того як слово «геноцид», стосовно голоду в Україні 1932—33 років, днями чітко зазвучало в декларації міськради каталонського міста Санта–Сусанна, що в Іспанії, цього тижня в Канаді відповідний закон прийняв парламент цілого штату — Онтаріо. 29 травня 2008 року Акт про День пам’яті українського голоду та геноциду прийняли на федеральному рівні, а цього тижня депутати Онтаріо поширили цей закон на свою провінцію. Відтепер «Кожна четверта субота листопада кожного року проголошується в провінції Онтаріо Днем пам’яті Голодомору для вшанування тих, хто загинув унаслідок геноциду голодом, який відбувся в Україні у 1932—33 роках. День пам’яті дає можливість ще раз замислитись та просвітити громадськість щодо вічних уроків Голодомору та інших злочинів проти людства», — йдеться в постанові парламенту провінції.

Він змушений спати на лавках, але він не бомж. Він не може вийти на вулицю, але він і не у в’язниці. Він людина, яка «застрягла» у терміналі міжнародного аеропорту. Це — кадри із фільму Стівена Спілберга «Термінал». Там ідеться про людину, яка через певні обставини не може покинути аеропорт. В Україні такий сценарій повторюється вже в реальному житті в українському аеропорту. Замість кіношного Тома Хенкса у головній ролі — палестинець Мухаммед Хижазі. Іноземець уже близько трьох місяців живе в транзитній зоні й відмовляється повертатися на батьківщину, передає ICTV. Мухаммеда ще в січні повернули в Україну з Єгипту, оскільки йому відмовили в транзиті через цю країну на його шляху в Палестину.

Частина підпірної стіни на Ближньопечерній вулиці Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника завалилася просто на дорогу. Хоча ця стіна сама і не є пам’яткою, адже побудована на початку ХХ століття, проте випадок із нею — промовистий з точки зору того, як столичні чиновники переймаються збереженням пам’яток. Останній раз стінку, що підпирає від зсуву вал, на якому стоїть власне старовинна лаврська стіна, ремонтували наприкінці 80–х років минулого століття — до 1000–ліття Хрещення Русі.

Інцидент стався 9 квітня надвечір близько 18.00. Молодий чоловік підійшов до будівлі секретаріату й руками, без застосування сторонніх предметів, розбив чотири шибки у вхідних дверях. Завадити йому було нікому, адже жодних обмежень пішохідного руху по вулиці Банковій не існує. Охоронці ж, які чатують поруч і в самому приміщенні президентської резиденції, ніяк не могли передбачити такого вчинку з боку невідомого — зовні хлопець виглядав цілком нормально.

З 84–річним Олександром Бичком ми зустрілися у переддень його подорожі до Бухенвальда. Ще юнаком він відчув там смак волі після трьох років концтабірного рабства. Відтоді не раз відвідує колишній концтабір на запрошення німців. Мислить світло і тверезо. Визнає, що до останніх днів залишатиметься «червоним» і що хотів би відчути на собі «тверду руку» правителя. Такі ідеали підживлювали в ньому упродовж багатьох десятиліть. Та від цього не стає менш жахливою розповідь Олександра Бичка про коричневий відповідник червоного «очищення». До пальта літній чоловік прикріпив свій табірний номер — 2216. Розмовляємо неподалік Бабиного Яру, що болюче прозирає крізь освітлене весняним сонцем гілля з бруньками й першими листочками.

Блокнот із різномовними записами про концтабір Бухенвальд харків’янин Еміль Альперін береже упродовж 64 років. На пожовклих сторінках — враження шістнадцяти його побратимів, в’язнів–підпільників. Це учасники інтернаціонального визвольного комітету: троє іспанців, двоє голландців, двоє французів, двоє громадян СРСР, німець, австрієць, бельгієць, поляк, словенець та британський військовополонений. «Треба було бачити стадо обірваних людей, у яких залишилися лише шкіра й кості. Ці люди жадібно кидалися на візок із лушпайками брукви, ніби голодні вовки. Треба було бачити щодня сотні трупів, які вивозили до крематорію», — писав один із побратимів, бельгієць Теодор Гайнц.