Мабуть, боротьба як така завжди є схвальною. Зокрема як протиставлення бездіяльності. Недарма це поняття виступає стрижнем різноманітних лозунгів чи слоганів («У боротьбі віднайдеш ти право своє» — це з «ідентифікаційного» арсеналу російських есерів початку XX століття). Проте боротьба також може бути різною, і передусім, освяченою певними принципами чи зовсім уже аморальною. Скажімо, зривати своєму політичному супернику зустріч з електоратом за допомогою підкуплених шибайголів — хіба це гідні методи зрілих особистостей? Чи підленьке школярство — прийти, напакостити, отримати за це від дорослих дядьків по пляшці пива і скоренько накивати п'ятами? Тут уже кожен вирішує у міру своєї розбещеності чи, навпаки, своєї коректності й тактовності.

Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)...

Ад­во­кат ун­сов­ців Ми­ко­ла Ян­ко дає ме­ні прос­лу­ха­ти за­пис вер­дик­ту, який Вер­хов­ний Суд Ук­ра­ї­ни ви­ніс 4 бе­рез­ня цьо­го ро­ку, роз­г­ля­нув­ши ка­са­цій­ну скар­гу у «спра­ві 9 бе­рез­ня». Циф­ро­вий йо­го дик­то­фон чіт­ко за­фік­су­вав час, вит­ра­че­ний на про­го­ло­шен­ня рі­шен­ня: од­на (!) хви­ли­на і п'ять се­кунд. Це — ре­зуль­та­тив­на час­ти­на суд­дів­сь­кої пос­та­но­ви, яка, мож­ли­во, за сут­тю сво­єю і по­вин­на бу­ти сес­т­рою та­лан­ту, при­я­тель­кою стис­лос­ті чи свек­ру­хою твор­чої іс­к­ри. Але бі­да не в тім, що суд­ді ВСУ ви­я­ви­ли­ся та­ки­ми сло­вес­ни­ми спар­тан­ця­ми. Гір­ко, що «спра­ву 9 бе­рез­ня» від­п­ра­ви­ли в ар­хів за лі­че­ні се­кун­ди, пос­та­но­вив­ши: скар­гу ли­ши­ти без за­до­во­лен­ня, ви­рок без — змін, кра­ї­ну — без ге­ро­їв, ге­ро­їв — без ре­а­бі­лі­та­ції і так до без­кі­неч­нос­ті...

Ці­ка­ві ан­кет­ки ле­жать пе­ре­ді мною. «Ан­ке­та жур­на­ліс­та» та «Ан­ке­та дру­ко­ва­но­го за­со­бу ма­со­вої ін­фор­ма­ції». Ав­тор вит­во­ру — Дер­жав­ний ко­мі­тет те­ле­ба­чен­ня і ра­ді­о­мов­лен­ня Ук­ра­ї­ни. Ме­та їх на­пи­сан­ня — най­ш­ля­хет­ні­ша: вив­чи­ти «си­ту­а­цію в ін­фор­ма­цій­ній га­лу­зі». За­над­то аб­с­т­рак­т­но ска­за­но, але сльо­зи зво­ру­шен­ня вже про­сять­ся з очей: нас, жур­на­ліс­тів, вив­ча­ти­муть, як бі­о­ло­ги гі­ма­лай­сь­ко­го вед­ме­дя, нас за­хи­ща­ти­муть, нас, хтоз­на, на­віть по­са­дять за гра­ти у зо­о­парк, де над кліт­ка­ми бу­дуть вка­за­ні на­ші псев­до­ні­ми. А як­що ми по­ми­ля­є­мось, то на­ві­що Дер­ж­ком­те­ле­ра­діо по­діб­ний об­лік? Ад­же в «Ан­ке­ті жур­на­ліс­та» про­сять вка­за­ти ім'я, пріз­ви­ще, по-бать­ко­ві (ну не­хай!), да­ту та міс­це на­род­жен­ня, до­маш­ню ад­ре­су (при­пус­ти­мо, і це ще ро­бить­ся без зад­ньої дум­ки), а та­кож псев­до­нім (мо­же, йо­го ще на ло­бі мар­ке­ром на­пи­са­ти?!), улюб­ле­ну те­ма­ти­ку (при­мі­ром, ан­ти­куч­міс­т­сь­кі на­ри­си), за­без­пе­че­ність жит­лом, се­ред­ньо­мі­сяч­ну зар­п­ла­ту у рід­но­му ви­дан­ні та го­но­ра­ри з ін­ших ЗМІ. Сло­вом, «Ксі­ва? Ха­за? Го­но­рар?»...

Поки є попит, має бути і пропозиція. Поки є попит, гріх втрачати свій шанс на заповнення певної ніші. Про це думалось під час з'їзду УНА-УНСО, що відбувся минулої суботи у Києві. І хай подібне твердження не видається занадто меркантильним: необхідна масам ідея має бути кимось так само забезпечена, як, скажімо, промислові товари на полицях магазинів. Утім не беруся судити про те, наскільки електорат відчуває нині потрібними для себе ідеї, які несе УНА-УНСО, - нехай би подібний моніторинг провели соціологічні служби. Зі свого боку, можу засвідчити цікавість до цієї організації, і це вже немало.

Буквально за кілька днів до остаточного вердикту, який виніс Верховний Суд України по справі банку «Слов'янський» (яку частіше називають «справою Фельдмана» — по імені цапа-відбувайла, винного лише у тому, що комусь закортіло цей самий банк з'їсти), я мала змістовну розмову з адвокатом Фельдмана Андрієм Федуром. Як завжди напередодні якоїсь важливої події, розмова вибудовувалася за схемою «що буде, коли станеться те-то й те-то». Що буде, якщо Верховний Суд залишить касаційну скаргу Фельдмана без задоволення? Ні, відказував Андрій Федур, такого статися просто не може — не потуратимуть же такому беззаконню (йдеться про вирок Фельдману) судді ВСУ! Для цього згаданий вирок є аж надто скандальним своєю непрофесійністю, а репутація судді — до того ж судді «верховного»! — надто великою цінністю, аби підставляти її під такий удар.

Учора минула третя річниця подій 9 березня. Чимало води спливло від тодішнього протестного завзяття, від загального піднесення, від двобою «влада-народ» у форматі двох київських вулиць, від арештів тих, хто грав за «збірну» народу... Не заради акценту на власній персоні, а задля згадки про настрої тих часів — коротенька історія зі свого життя. У 2001 році я могла б сказати про себе, що маю нарешті те, чого так палко прагнула довгий час: написану і захищену дисертацію з лінгвістики. Диплом кандидата наук, до якого було вже рукою сягнути, приємно лоскотав самолюбство майбутньою викладацькою кар'єрою. Але сталося так, що все це умить впало в ціні, особливо коли почесна муміфікація себе у ранзі науковця почала кричуще дисонувати з чимось живим і справжнім — з тим, що відбувалося поза університетськими стінами на вулиці, від якої я була ізольована прісним копирсанням у префіксах та суфіксах.
Веду це до того, що 9 березня 2001 року, принаймні для мене, було і лишається подією. Подією, після якої ти ламаєш через коліно усталений спосіб життя і шукаєш собі іншого, а потім трохи сакралізуєш власний вчинок, бо знаєш, що вдруге на таке навряд чи зважишся. Тому й ніколи не забуваєш джерело власної відчайдушності. Хай навіть воно вже не таке прозоре та іскристе, як спочатку, а дещо замуляне неминучим розчаруванням. Прийшовши в журналістику з «березневою» темою, я стала, по суті, літописцем усіх судових засідань, де слухалась справа про «масові заворушення». Від першого з них і по сьогодні тема 9 березня мене не відпускає, хоча й спричиняє дедалі більшу атрофію оптимізму. Ні, до учасників подій ставлення не змінилось (і по цей день як справжній фетишист завжди маю при собі подарований мені ще на першому суді унсовський значок). Просто до щему шкода і цю країну, яка дозволяє собі завелику розкіш — поступово вивітрювати з пам'яті те, що сталося три роки тому, і тих, хто, відсидівши різні терміни ув'язнення, повертається наразі до «цивільного» життя — із купою тілесних недугів та душевним болем.

Ще наприкінці минулого року народні депутати України Іван Васюник, Володимир Стретович, Олексій Івченко та Віктор Король підготували проект Закону «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України». Закон про зміни до законів? На перший погляд, це звучить як школярська робота над помилками, проте насправді запропонований законодавчий акт має неабияке значення. «По горизонталі», так би мовити, він охоплює достатньо солідну низку раніше прийнятих Верховною Радою законів (які дотичні до функціонування силових відомств). «По вертикалі» (тобто по суті змін, які, на думку авторів, слід запровадити) проект зачіпає чимало існуючих регресивних норм і пропонує їм гідну заміну.
Конкретніше йдеться про закони України «Про міліцію», «Про державну податкову службу в Україні», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про попереднє ув'язнення», Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний кодекс України. Зміст же доповнень, внесених групою депутатів, полягає у тому, аби усунути порушення прав людини, які, на жаль, є цілком реальними завдяки шпаринам у вже прийнятих та функціонуючих законах.

Голосіївський місцевий суд Києва розглядав «справу 9 березня» п'ятнадцять місяців. На другій сходинці правосуддя — в суді Апеляційному — цій справі було відведено десь із десяток засідань. Третій щабель судової влади — Верховний Суд України — впорався із нею за півгодини.

«Я чотири рази зустрічалася з Потебеньком, двічі — з Піскуном, і в мене немає ані сил, ані можливості щоразу їздити до Києва за викликом кожного нового Генпрокурора», — сказала вчора у телефонній розмові з кореспонденткою «УМ» Леся Гонгадзе. Тим більше, додала вона, що сенсу в подібних зустрічах за останні три з половиною роки, які минули з дня зникнення Гії, мати журналіста не бачить. Проте з Генеральної прокуратури пані Лесю продовжують наполегливо запрошувати на зустріч. Навіщо — про це їй не говорять, лише повторюють, що є необхідність її перебування у столиці. Однак те, що для одних є звичайною формальністю, стандартною слідчою дією, для матері Георгія обертається висотуванням останніх моральних сил.