Назва цього фесту вже стала брендом, а сам він ось уже протягом п'яти років має запорізьку «прописку». «Я хотів би подякувати всім тим, хто створив це свято в Запоріжжі, — сказав улітку 1999 року «губернатор» Запорізької області Євген Карташов. — Хай воно завжди буде в нас, і ми просимо організаторів пообіцяти, що фестиваль залишиться у нас, у Запоріжжі». Організаторів довго вмовляти не довелось, але це зовсім не означає, що відтоді «Перлини сезону» не мали у своєму розвитку ніяких проблем.

На чемпіонаті світу ФІДЕ, що триває у Лівії, останні два українські гросмейстери в 1/16 фіналу вибули з розіграшу. Особливо несподіваною виглядає поразка львів’янина Василя Іванчука в протистоянні з представником Узбекистану Рустамом Касимджановим. Українець, який значно переважає суперника за рейтингом (2716 проти 2652) і на минулій світовій першості у Москві дійшов до фіналу, цього разу в Тріполі після двох нічийних партій поступився узбекові в бліці, програвши білими (!) фігурами. Цей неприємний для новоспеченого чемпіона Європи факт тільки підтверджує правоту тих, хто відмовився брати участь у цьому турнірі через невідповідність його спортивним принципам. Адже переможець «народженої в муках» лівійської першості стане лише претендентом (та й то, мабуть, не явним) на право розіграти світову корону з найбільш рейтинговим шахістом світу — Гаррі Каспаровим.

Хоч Бена Аффлека й визнали «найжаданішим парубком планети», у коханні йому все одно не щастить. Що вже казати про дрібні захоплення, якщо навіть Дженніфер Лопес, проходивши у статусі Бенової нареченої два роки, зрештою вискочила заміж за кавалера з удесятеро меншим «стажем» її бойфренда! Але, як відомо, коли не щастить у коханні, то рано чи пізно обов'язково пощастить у картах. І Аффлек, який раніше цьому твердженню не йняв віри, днями переконався, що воно таки діє.

Головний тренер збірної Хорватії Отто Барич, який щойно відсвяткував 71-річчя, після нічиєї з чемпіонами Європи звинуватив суддів у допомозі «сильним світу сього» (гол Трезеге у ворота «картатих» справді доволі спірний) і збирався дати бій іще одному фавориту Євро-2004 — збірній Англії. І вже на 5-й хвилині матчу Хорватія — Англія Ніко Ковач виявився найспритнішим біля воріт родоначальників футболу, відкривши рахунок у зустрічі. Понад півгодини балканці подумки були у чвертьфіналі, поки все стало на свої місця. У принципі, хід поєдинку змалювати неважко: англійці проводили масовані атаки, причому діяли доволі різноманітно, розгортаючи наступ і через центр, і через фланги, і використовуючи дальні закиди на Оуена й Руні. Особливою активністю відрізнявся Пол Скоулз, який уже на 9-й хвилині міг встановити рівновагу. Нарешті наприкінці тайму чергова комбінація британців завершилася ударом манкуніанця головою в порожні ворота (до речі, Скоулз перед цим не забивав за збірну понад три роки), а в доданий час перед перервою влучним потужним ударом відзначився вундеркінд із «Евертона» Уейн Руні.

Для дуже багатих людей Заходу володіти замком — таке ж неписане правило аристократичного етикету, як мати в гаражі принаймні одне місце для Ролс-Ройса, а на пальці руки — перстень з камінчиком під сотню каратів. Серед нерухомості тамтешніх мега-зірок естради, спорту, знаних банкірів та бізнесменів зазвичай є хоч якась індивідуальна середньовічна кам'яниця з благородним «родоводом». Це не тільки тішить їхнє заможне самолюбство, а й дозволяє, не посягаючи на дефіцитні бюджетні кошти, утримувати цінні пам'ятки архітектури в добротному стані. Завдяки свідомим мільйонерам на територіях Шотландії, Англії, Баварії, Андалусії та інших європейських земель з давніми рицарськими традиціями замки стоять, як на картинці, — нинішнім туристам на радість і майбутнім поколінням на згадку.
Українцям похвалитися тут майже нічим, якщо не брати до уваги двох-трьох відреставрованих замків, зокрема, Олеського на Львівщині, де розмістився музей іконопису, та кількох розкиданих в основному по Західній Українi давніх оборонних об'єктів зі стінами і спорудами, накритими дахом. Iншi рештки представлені або наземними руїнами, або прихованими під шаром грунту фундаментами. Багате в минулому на замки Прикарпаття — не виняток.

Початок червня — традиційна пора пожвавлення хорового життя Києва. Причина добре відома: у храмах та концертних залах проходить фестиваль «Золотоверхий Київ». Цього року вже восьмий. Тому дещо обтяжений традиціями (це добре — знаєш, на що очікувати), але, як завжди, сповнений приємних сюрпризів. Звикли слухачі до іменитого «гостя фестивалю»? То маєте — сьогодні у філармонії виступає славетний грузинський ансамбль «Руставі». Пам'ятають любителі хорового співу про вдалу знахідку Миколи Гобдича — поєднання в одній програмі духовних піснеспівів та національного фольклору? То насолоджуватимуться давньогрузинськими церковними піснеспівами, а також мегрельськими, карталинськими, кахетинськими, імретинськими мелодіями...

У цю «автостопну» мандрівку ми з Настею вибиралися ду-у-уже довго. Нарешті, визначилися: у четвер, день, що за традицією вважається легким для початку дороги. Утім... Знайома прочитала нам з газети гороскоп на «обраний» четвер. Виявилося, що це «день черепахи». А от середа виявилася «днем лані». Ми зневажили «оті забобони» і планів не змінили. Маршрут наш був простий: наддніпрянськими містами (з їхніми музеями, пам'ятками і храмами) — до Чорного моря.
У дорозі нам мали слугувати яскраво-червоний намет, жовті китайські матрацики, термос, набір жерстяних мисочок з пластиковими кришечками, карта автомобільних шляхів нашої держави і поки що неперевершений путівник «Україна» (видавництво «Смолоскип»). Чому все-таки автостоп, ночівля у наметі і кашка з термоса, а не крутий автобус, готель і їдальня з усім, «що треба»? Не тільки тому, що так дешевше, і що поки не їздить отой крутий автобус історичними місцями України. А й тому, що хочеться бути ближче до насиченої мовчазною пам'яттю землі, почути її мову, забути про «земні турботи» і жити дорогами: куди вони поведуть і що покажуть.

Теза про вельми багатий народний музичний інструментарій України давно втратила зв'язок з реальністю. Більше того — з минулим її теж мало що поєднує. Проте висновок з того патетично-реального «відроджуємося як нація» здається занадто вже прозаїчним. Як би там не було, але «симпатиків» цієї думки достатньо. І, мабуть, на те є свої підстави.

Час від травня 1848-го до вересня 1849-го, проведений в Аральській описовій експедиції під командуванням капітана (пізніше — контр-адмірала) Олексія Бутакова, був одним із найплідніших періодів для Шевченка-поета й Шевченка-маляра. Адже після першого гнітючого року по арешті Шевченко знову почувається майже вільним. Більше того, він вирушає повноправним учасником першої великої експедиції з дослідження майже невідомого тоді європейцям моря. Як художник він змальовує вперше відкриті острови, вперше описані береги.

Синдром однієї ролі знайомий чи не всім відомим акторам. Поцілив у яблучко на екрані — і тебе тільки з нею й асоціюватимуть. Щось подібне трапилося i з династією художників Якутовичів. Батька, Георгія В'ячеславовича, пересічні поціновувачі мистецтва знають, насамперед, як художника-постановника параджанівських «Тіней забутих предків». Син, Сергій Георгієвич, відомий своїм авторством декорацій до «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, яких він намалював півтора кілометра. «За кадром» залишаються тисячі графічних робіт, сотні проілюстрованих книг, виставки, відгуки, емоції тих, хто про Якутовичів знає не лише завдяки «Тіням» та «Мазепі»... Цьогоріч Сергій Якутович став лауреатом Державної премії імені Шевченка і відкрив художню галерею «Я». Ці дві події можна ідентифікувати як повернення до свого глядача. Глядача не лише такого, який скучив за якісними, глибокими роботами, а й того несвідомого неофіта, що сучасне мистецтво уявляє винятково примітивно-розмитою, безликою плямою.