Як не крути, а Запоріжжя претендує на статус регіону, показового у контексті протистояння між учорашніми однодумцями по Майдану. Наприкінці червня «УМ» «накаркала», сумніваючись у примиренні місцевих соціалістів із головою обласної держадміністрації Юрієм Артеменком. «Війна» скінчиться 22 червня?» — так називався матеріал про конфлікт, взаємні образи та чергову дату судового розгляду. Не 22-го, а 29 червня Юрій Артеменко таки захистив у місцевому суді Комунарського району Запоріжжя свої честь і гідність, на які зазіхнув перший секретар обкому СПУ Сергій Кузьменко. Але той не квапиться вибачатися за поширену у ЗМІ «дезу» про «губернатора». Ще не висохло чорнило на апеляції, як Кузьменко скликав журналістську братію для нових вельми епатажних заяв.

Учора вперше за останні роки прес-служба Запорізької міськради не підтвердила кореспонденту «УМ» факт участі делегації обласного центру в урочистостях з нагоди Дня ВМС України, які минулих вихідних проходили в Севастополі. І річ не в тім, що в запорізького мера Євгена Карташова наразі менш приємні клопоти, викликані претензіями правоохоронців до його персони; де-юре вже відпала потреба у шефських зв'язках із підводним човном «Запоріжжя»: З5-річну субмарину включено до переліку списуваних. Про намір скоротити чисельність військових кораблів на дві третини минулого тижня заявив мас-медіа заступник начальника Генштабу ЗС України Григорій Саковський. Ще раніше оприлюднював такі плани міністр оборони Анатолій Гриценко: прикро, мовляв, однак ми змушені щось продати, щось відправити на утилізацію чи до музеїв.

Як тільки-но трапляється рідкий віддих від дзвінків, електронограм, скарг і конфліктів, Олександр Волошкевич кличе моториста Віталія: «А нумо, хутко лаштуй човна!», натягує гумові ботфорти і, полишивши гарячий кабінет, виряджається «на воду» — поринає головою в манливий простір дунайської дельти. Досить йому, директору заповідника, вирулити човном на широчінь Очаківського гирла, як поволі відступають щоденні вимотувальні клопоти: комісії, перевірки, браконьєрські хитрощі, чиновницькі оборудки, і перед ним на весь окошир проступає люба йому стихія ріки, моря, птаства й пишного зеленого клечання.

І чому ті чоловіки не вміють цінувати свого щастя? Скільки разів траплялося так, що, знайшовши нарешті саме ту, єдину, яку інші шукають усе життя, представник сильної статі на радощах, сам не знаючи чому... стрибає у гречку. І такі ідеальні нібито стосунки летять шкереберть. Саме така прикрість трапилася з актором Джудом Лоу, в житті якого знову почалася смуга невдач.

Між Україною та Японією таки велика прірва. Зокрема, в рівні технічного розвитку. Кореспондентка «УМ» зрозуміла це одразу після того, як з'ясувалося: послуги ноутбука, який удома вважається досить «просунутим», у Токіо даремні, бо тутешні комп'ютери вже давно працюють із флеш-картами наступного покоління, а не з дискетами. «Глибше зрозуміти» Японію і зробити її хоч трохи ближчою до України — таке завдання Президента Віктора Ющенка, який учора прибув до Країни Східного Сонця з офіційним візитом.

Головною сенсацією першого туру національної першості стала нічия запорізького «Металурга» у протистоянні в Києві з самим «Динамо», роздратованим після поразки в матчі за Суперкубок. Набрати перше очко в чемпіонаті підопічним Яремченка вдалося завдяки фантастичній грі свого голкіпера Андрія Глущенка. Водночас футболісти запорізької команди дедалі більше потерпають від невизначеності. Можливо, саме це й стало однією з причин поразки гостям із «Волині» в другому турі.

Коли в Юлії Тимошенко, щойно вона повернулася з візиту в Париж, запитали: «Хто лобіюватиме інтереси України в ЄС, окрім Польщі, звичайно?» і Прем'єр, поглянувши на журналіста здивовано, мов на невігласа, відповіла: «Франція, звісно» — всі подумали, що Тимошенко блефує. Адже Франція ніколи не була симпатиком України, понад те — упродовж 14 років нашої незалежності вона не помічала нас і дивилася на карту східної Європи зверхньо, тобто зверху, ковзаючи поглядом понад Києвом далі на Москву, за звичкою, за політичною традицією. Великі люблять великих, так минулого року пояснив мені цю дивну пасіонарність один польський урядовець. Проте виявилося, що Юлія Тимошенко не блефувала або майже не блефувала. І політикум, і французький загал відкрили для себе Україну, визнали — як би це пафосно не звучало — нашу європейськість і готовi сприяти Україні, принаймні в межах, окреслених їхніми національними стратегічними інтересами. Це відкриття, яке я привезла з Парижа, вразило мене не менше, ніж французів — спалах помаранчевої революції у країні, яку вони досі зовсім не знали.