Дрес–код — black–tie (смокінг чи костюм — для чоловіків, вечірня сукня — для жінок). О 18:30 сьогодні в Оперному театрі відбудеться офіційна церемонія відкриття першого Одеського міжнародного кінофестивалю. По червоній доріжці пройдуть голова журі Йос Стеллінг (який, до речі, у цей день зустрічає свої 65 років), Рутгер Хауер, Жерар Депардьє, Кіра Муратова (визнаному режисеру вручать приз за внесок у кіномистецтво), Володимир Машков (актор отримає приз за внесок у культурне життя Одеси), Олексій Горбунов (грає в єдиній українській конкурсній стрічці), Марк Рудинштейн, Ірен Роздобудько, Андрій Халпахчі, Володимир Горянський, Любко Дереш, Ольга Сумська. Відкриє фестиваль французька комедія «Серцеїд» Паскаль Шоме, із Ванессою Параді та Романом Дюрі.

Перемогти на найпрестижнішій велогонці світу в день національного свята Франції — це практично все одно, що приєднатися до числа тих, хто штурмував Бастилію 221 рік тому. Тож 14 липня на «Великій петлі» передусім стараються з усіх наявних сил французи, аби порадувати тисячі співвітчизників уздовж траси й мільйони тих, хто стежить за багатоденкою по телевізору.

Сьогодні у штаб–квартирі УЄФА, яка розташована у швейцарському місті Ньон, о 14–й годині за київським часом відбудеться жеребкування третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів. Саме на цьому етапі чотириступеневого відбору до елітного турніру починає свій шлях срібний призер української першості — київське «Динамо». А от чемпіон нашої країни, донецький «Шахтар», вперше вступить у боротьбу за найпрестижніший клубний трофей одразу з групового раунду.

Рівно 20 років тому Україна задекларувала, що бажає самостійно панувати в межах своєї національної території. Доти все було «спільне», точніше, «центральне»: заводи і фабрики, військо, гроші, міжнародні відносини, багатства надр тощо. А 16 липня 1990 року Українська РСР заявила про право власності на частку загальносоюзного добра. До реального усамостійнення, як згодом виявилося, залишалося ще півтора року, але перший крок був дуже важливим.

Верховна Рада, в якій більшість складали комуністи (сумнозвісна «група 239»), «пішла на поводу» в самостійників із багатьох причин. Масштабний робітничий страйк під соціальними гаслами і мітинги під стінами ВР із вимогами суверенітету, звісно, мали свій вплив. Однак компартійці більше прислухалися до резолюції XXVIII з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української РСР», ухваленої в березні. КПУ не була самостійною і вочевидь здійснювала «спільний план» КПРС. Адже Декларація про державний суверенітет Російської Федерації була вже проголошена 12 червня. А в заключному положенні української «сестри»–декларації йшлося, що цей документ буде використаний «для укладення нового союзного договору». Центральна влада таким чином прагнула опанувати й очолити масовий рух до свободи. Однак не все змогла передбачити і не всюди «підстелила соломки». Усе стало на свої місця в серпні 1991–го, а рік до того Україна жила ніби в підвішеному стані між залежністю й самостійністю — Союз хоч і прямував до розпаду, і деякі інші республіки, зокрема прибалтійські, домоглися значно більших успіхів у боротьбі за незалежність, але Москва ще тримала Україну. Київ мав декларований суверенітет, але ще не сформував більшості необхідних механізмів для його реалізації.

Про особливості прийняття Декларації про державний суверенітет України, його наслідки та нинішнє бачення — наша розмова з народним депутатом Іваном Зайцем, нині — членом фракції «Наша Україна – Народна самооборона». У 1990 році він так само був членом парламенту й опозиціонером, активістом «Народної ради», одним із «батьків» націонал–демократичного варіанта Декларації.

Перша сесія Верховної Ради Української РСР 12–го (за нинішнім відліком — І демократичного) скликання відкрилася 15 травня 1990 року. Вперше в історії УРСР Верховна Рада почала функціонувати в парламентському режимі: сесія тривала не один–два дні, як раніше, а 60 робочих днів, причому без колишнього «одобрямсу» заздалегідь підготовлених рішень Компартії. За підсумками перших вільних виборів, що відбувалися за мажоритарною системою (де треба — у два тури, щоб кандидат набрав понад 50% голосів), більшість у ВР комуністи — «група 239», прозвана так опозицією за кількістю її членів. Але перевага в ініціативі й затребуваності була на боці націонал–демократів, оформлених у фракцію «Народна рада». Її основу становив Народний рух України — тоді ще громадська організація, а не партія. Як і демократи в Москві, Прибалтиці, інших республіках, українська опозиція взяла курс на вихід зі складу СРСР.

Сонячного понеділка 16 липня політично–спекотного літа 1990 року біля будинку українського парламенту, як і щоденно з дня початку роботи першої сесії Верховної Ради Української РСР 12–го скликання, вирувало людське море. Після палких промов народних депутатів патріотичного крила парламентарії проголосували за ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Цю знаменну подію «Народна газета», яка тоді висвітлювала політичні події і соціальне життя перебудовного періоду від імені Народного руху України, вирішила представити на своїх сторінках світлиною із зображенням депутатів — колишніх політв’язнів, тоді ще не розсварених боротьбою за гетьманську булаву.

Уже кілька років за парканом Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника тривають «розборки» за територію. А нещодавно скандал розгорівся з новою силою: у ЗМІ поширюється інформація про відселення клініки Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Громашевського, розміщеної на території заповідника. Також із Лаври хочуть відселити майстерні Спілки художників, Національний музей українського декоративного мистецтва та Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України. А вивільнені приміщення, мовляв, пустять на «божу справу». Щоправда, подейкують, що Українська православна церква Московського патріархату, яка господарює у Лаврі, планує створити на території заповідника... резиденцію патріарха Кирила. Чи справді музеї покинуть Лавру і яка в цьому необхідність, намагався з’ясувати кореспондент «УМ».