У Віктора Януковича тепер теж є власний «іменний» календар. На кожен місяць — фотографія молодої дівчини та резонансне питання. За задумом авторів–упорядників, студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кожен місяць наступного року глава держави даватиме відповідь на одне із запитань: «Коли буде доступне житло для молодих сімей?», «Що робити з Президентом, який не виконує своїх обіцянок?», «Коли українські ВНЗ даватимуть практичні знання?», «Коли чиновники нестимуть відповідальність за хабарі?», «Смерть Ігоря Індила: службова недбалість?», «Де інфраструктура до Євро–2012?», «Як забезпечити чесний вступ у виші?», «Чому Україна впала в рейтингу свободи преси на 131–ше місце?», «Хто вбив Георгія Гонгадзе?», «Скільки ще ми будемо знущатися над Конституцією?», «Чи залишиться українська єдиною державною?», «Журналістика — не проституція. Правда ж?».

Кампанія призову до Збройних сил України, Внутрішніх військ МВС та Державної спеціальної служби транспорту — «в зеніті», вона стартувала на початку жовтня і закінчиться наприкінці листопада. Загалом буде призвано 26 700 юнаків, iз них до ЗС — 20 000, до ВВ МВС — 5 600 і до Спеціальної служби транспорту — 1 100. Керівники призовних комісій кажуть, що цьогоріч явка до військкоматів вища, ніж раніше, і проблем iз виконанням плану призову не виникне. «Із кожною призовною кампанією якість призовних ресурсів неухильно зростає, — каже полковник Олег Скорохватов, заступник начальника Територіального управління Південного оперативного командування. — На строкову службу юнаки ідуть iз більшим бажанням, ніж кілька років тому».

Коли московська журналістка Олександра Константиновська ранковим рейсом із Києва прилетіла до Сімферополя, то навряд чи сподівалася одразу потрапити «в обійми» правоохоронців. За інформацією деяких ЗМІ, в тому самому Сімферопольському аеропорту затримали й директора російської інформаційної агенції «Новий регіон» Олександра Щетиніна. Після цих повідомлень одразу з’явилася версія, що, приміром, у Константиновської намагалися знайти студійну версію заанонсованого напередодні документального фільму «Сімферополь — біль мій, любов моя», який учора мали показати на одному з кримських телеканалів. Фільм — банальна передвиборча «агітка», замовлене у московських журналістів викриття діяльності нинішніх і майбутніх батьків Сімферополя від провладної партії. Тому, мовляв, правоохоронці й влаштували такий «шмон».

Замість весільної подорожі харків’яни Юлія та Андрій отримали курс лікування в інфекційній лікарні. До тієї ж клініки потрапили й одинадцятеро їхніх гостей разом з іншими відвідувачами кафе, які того ж таки вечора святкували там день народження та дитячі хрестини. Усіх хворих «швидка» доправила з високою температурою, гострими болями у животі та розладом шлунка.

У 2009 році указом Президента Віктора Ющенка 28 жовтня було офіційно проголошено Днем звільнення Укра­їни від фашистських загарбників. Таким чином в Україні з’явилося друге офіційне свято (хоч і не вихідний день), «спрямоване на все­народне прославляння воїнів–переможців, повагу до пам’яті мільйонів полеглих за звільнення української зем­лі представників усіх національностей, спів­вітчизників, загиблих на окупованій території, в концтаборах, на фашистській каторзі».

У ході звільнення України радянські війська провели 15 наступальних операцій. З осені 1943–го по осінь 1944 року на нашій землі було зосереджено майже половину Червоної армії. Завершила звільнення України Карпатська операція, що почалася 9 вересня 1944–го наступом 1–ї гвардійської армії. 27 жовтня було звільнено Ужгород, а 28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на нинішній кордон України. Але відомий історик, професор Володимир Сергійчук має власний погляд на «воєнні» дати для України.

Українська столиця вчора зустрічала російського прем’єр–міністра Володимира Путіна без особливого ажіотажу. Щоправда, від перехожих закрили частину вулиці Інститутської, де розташований клуб Кабміну, в якому відбувалося засідання міждержавної комісії. А урядові квартали Києва щедро прикрашали прапори... Азербайджану: візит президента цієї держави мав відбутися наступного дня після відльоту Путіна, і комунальні служби спрацювали заздалегідь.

Два місяці тому «Україна молода» писала про відкриття у Києві першого у Східній Європі храму мормонів (відомі вони тим, що хрестять мертвих та шанують небіблійних ангелів). Загадкова церква (такий собі мавзолей із дорогоцінного мармуру, масштаби якого вражають) віднині височіє на київській Кільцевій дорозі. Однак, виявляється, це буде не єдиний монументальний храм Церкви святих останніх днів в українській столиці.

На Осокорках активно зводять ще один релігійний комплекс мормонів. І особливо тамтешнім жителям образливо за місцеве озеро — його забудовують з усіх боків. І розширюють володіння не тільки релігійні спільноти, а й місцеве кафе.

Після візиту в Москву, де режисер фільмів «Покажи мені любов», «Разом», «Розмова», «Мамонт» Лукас Мудісон був членом журі Міжнародного фестивалю сучасного кіно 2–in–1, він приїхав на кілька днів у Київ. У місті, де його фільм «Покажи мені любов» отримав кілька нагород на «Молодості–98», Мудісон — уперше, на майстер–класі він розповів про власний досвід у кіно і відчуття, з ним пов’язані. «Усі мої фільми про Швецію, а тут, за кордоном, вони отримали відгуки. Я був шокований. Я щасливий приїхати на першу зустріч із «Молодістю», — говорить на початку майстер–класу Мудісон. «Покажи мені любов» — це мелодрама про перші романтичні переживання школярок–лесбіянок із провінції і самотність, яка щороку молодшає. Переглянувши стрічку у Києві, багато хто подумав, що у ній йдеться про Росію. «Я знімав в Естонії. Хотів показати колишній Радянський Союз, не тільки Росію», — коротко пояснює Мудісон. Про фільм «Покажи мені любов»(1998) 30–річного шведа Лукаса Мудісона його великий земляк Інгмар Бергман сказав: «Перший шедевр молодого майстра».

Чорно–білі фото з домашнього архіву Германа Ісупова (1935—2001) розкривають його сценічну історію у яскравих фрагментах iз вистав, у хореографічних композиціях, десь із репетицій... Шанувальникам балету і всім тим, хто знав прем’єра, а потім балетмейстера Львівського театру опери і балету, Герман Ісупов запам’ятався саме таким: молодим, сильним, майстерним, харизматичним, людиною великої душі й великого таланту.

Гера прагнув справжньої досконалості й стилю у своєму танці. Годинами, до сьомого поту, працював за балетним станком у вільний від репетицій час, щоби досягти великого піруету, якомога вищих півпальців, вивернутої стопи, сильних обертів... Його тіло прагло творити повну гармонію з музикою!

Якби художникові Олександровi Глушаченку не випало стати нашим сучасником, його долю, певно, варто було б «намалювати» бодай в уяві. Передовсім для того, щоб збагнути найтіснішу сув’язь не лише поколінь — цілих епох. Судіть самі. Батько його діда був кріпаком. Родину останнього разом із десятком таких самих підневільних сімей пан виміняв за породистих псів і поселив над річкою у мальовничій Писарівці неподалік Полтави. Дід записався у новостворений колгосп останнім тільки після тижневого «перевиховання» в буцегарні, а потім помер від голоду. Батько загинув на фронті у перші місяці війни. Тож на плечі старшого з двох братів, 13–річного Сашка, чоловіча ноша годувальника селянської родини лягла у підлітковому віці. Все те, звісно, не могло не позначитися на його творчій і життєвій борозні...