Кому що болить, той про те і... закони пише. Хай тільки не ображаються на це наші народні обранці. Просто трохи несподівано було, відшукуючи новини з законодавчих полів, надибати на проект закону, що забороняє священнослужителям оприлюднювати відомості, отримані ними під час таїнства сповіді. І це після таких «важковаговиків», що пройшли крізь парламент, як закон про Кабмін, про імперативний мандат тощо... Хоча справа навіть не в цьому. А в тому, що вже існує базовий закон «Про свободу совісті», стаття третя котрого ясно говорить: «Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих». І хоч акт цей приймали ще депутати Верховної Ради УРСР (23 квітня 1991 року), дію його ніхто не відміняв і не скасовував.

На одному з форумів, присвяченому обговоренню кандидатури Євгена Захарова, була фраза, гідна бути епіграфом: «А слабо домовитись з Карпачовою? — звертався хтось з форумчан до пана Захарова. — Нехай вона буде омбудсвумен, а ви — омбудсменом. Або навпаки...». Сказано дотепно, ще й у дусі дотримання гендерної рівності. Однак, на жаль, домовитися не вдасться — ані Захарову з Карпачовою, ані Карпачовій з Захаровим. Адже Уповноважений Верховної Ради з прав людини має бути один. Наразі коло достойників, що можуть реально претендувати на це крісло, звузилось до двох названих вище осіб. Голосування в парламенті з цього питання заплановане на початок лютого. Кандидатуру Захарова обіцяли підтримати фракції «Нашої України» та БЮТу, Карпачовій голоси мають віддати «регіонали» та соціалісти. Фракція КПУ поки що, вочевидь, не визначилася. Та поки депутати думають і вибудовують нові альянси, «УМ» поспiлкувалась iз Євгеном Захаровим. Розмова, ясна річ, йшла про те, чи сподівається він на переїзд з Харкова до Києва — цього разу у зв'язку зі вступом на посаду Уповноваженого.

Є на Дніпропетровщині місто із назвою Апостолове... Думаєте, там усі живуть у любові, злагоді — так, як заповідали учні Христа? Дехто — можливо, а от місцева влада та місцева преса — точно ні. Ворожнечу почала перша, а друга — вимушено захищається. А ще звертається по допомогу до Національної спілки журналістів, в заяві до якої апостолівські медійники виклали свою біду так.

Буквально на наступний день після того, як «УМ» записала інтерв'ю із членом Центральної виборчої комісії Андрієм Магерою, надійшла інформація про те, що Апеляційний суд Києва скасував постанову Печерського районного суду від 11 грудня про визнання протиправною бездіяльностi ЦВК у питанні перевірки зібраних підписів за проведення референдуму про вступ України до НАТО та ЄЕП. ЗМІ відгукнулись на подію найрізноманітнішими заголовками, наприклад, «Суд довів, що ЦВК недарма їсть свій хліб». Вочевидь, таки недарма. Але це не означає, що — читаємо інше інформаційне повідомлення — «Ідею Медведчука з референдумом, накрили мідним тазом». Про «мідні тази» наразі не йдеться, адже ЦВК (як вже писала «УМ») ухвалила відповідний протокол щодо перевірки підписів й передала одну з його копій до секретаріату Президента. Рішення суду аж ніяк не нівелює цей протокол, хіба що лише працює на отримання членами ЦВК моральної сатисфакції. Адже доведено, та ще й без права на касацію, що Центрвиборчком діяв у рамках закону та своїх повноважень.
І все ж саме з цього — «натовсько-референдумного» — питання, котре є зараз найгарячішим в контексті ЦВК, ми починаємо бесіду з Андрієм Магерою.

Упередостанній раз словосполучення «всеукраїнський референдум» вживали в контексті перегляду конституційної реформи. Ясна річ, що захід не відбувся, хоч його проведення і прогнозували (зокрема, тодішній секретар Ради нацбезпеки і оборони Анатолій Кінах) ще у середині минулого року. Дивно було б, якби сталося навпаки — адже, коли Кінах рівно рік тому робив свою заяву, народ (а саме він, і тільки він, може, згідно з законодавством, ініціювати референдум) ще нічого не почав «організовувати» — себто ніхто не збирав підписів за проведення акції тощо. І хоч зараз йтиметься не про конституційну реформу, ця згадка знадобилась для підкреслення відразу кількох моментів: по-перше, Закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був прийнятий ще 1991 року (тож зайве й казати, наскільки він застарів і прийшов у невідповідність до деяких норм Конституції); по-друге, навіть за шістнадцять років його існування політики не потурбувалися як слід вивчити закон, а відтак, напевне, дехто з них плекає якісь пов'язані з проведенням референдуму ілюзії; по-третє, організація плебісциту — річ громіздка, марудна і недешева, а от практичні результати — більш ніж сумнівні... Хоча останнє, звісно, залежить від того, ХТО і ЯК формулює питання для референдуму.

Схоже, що Президентові України доведеться розв'язувати ще одне непросте завдання. Ще минулого року, 11 грудня, Печерський суд Києва засудив «протиправну бездіяльність» Центральної виборчої комісії, яка так і не підбила підсумки щодо збору підписів за проведення референдуму по НАТО, ініційованого СДПУ(о). Йдеться про період iз жовтня 2005-го по березень 2006-го, коли есдеки, котрі складали ядро виборчого блоку «Не так!», активно взялися за «вилучання» у громадян автографів на підтримку плебісциту стосовно вступу України до Північноатлантичного альянсу.

Лідер Комуністичної партії Петро Симоненко не вперше (та й вочевидь не востаннє) заявляє про те, що у році, який наступив, «антикризова» коаліція просто-таки зобов'язана продовжити політреформу. Але як саме? Симоненко підходить до вирішення цього питання і творчо, і радикально водночас. Приміром, чому б Україні не скасувати посаду Президента — розмірковує він. Раз і назавжди позбутися такого крісла... Адже, провадить свою думку лідер комуністів, «з точки зору взаємовідносин між Кабінетом Міністрів і Президентом — якщо Президент заважає, треба ліквідувати інститут Президента і не створювати подібні протиріччя на рівні правлячої верхівки, які мають колосальні наслідки для розробки цільових програм, для економічного та політичного співробітництва...».

Прийнято вважати, що під Новий рік трапляються різні дива, в тому числі й політичні. Приміром, декому на межі 2006 і 2007 років закортіло піддати ревізії події кінця 2004-го, прокрутити, так би мовити, машину часу назад і заперечити давнішню (від 8 грудня 2004 року) постанову Верховної Ради про дострокове припинення повноважень членів ЦВК. Цією постановою, як пам'ятає наш читач, був відправлений у відставку тодішній очільник Центрвиборчкому Сергій Ківалов — той самий «підрахуй», що оголосив Віктора Януковича переможцем президентських виборів. Із такими настроями парламентаріям недовго «догратися» й до бажання переглянути рішення Верховного Суду про ще один тур президентських перегонів або постанову тієї ж таки ЦВК про обрання Президентом України Віктора Ющенка тощо.

Засади діяльності вітчизняних ЗМІ надихали законодавців на створення нових актів вже не раз. Пізніше ми повернемось до короткого огляду здійснених чи задуманих реформ. А наразі мова піде про чергову спробу полегшити буття державних і комунальних ЗМІ — шляхом передачі їм редакційного майна та виведення з-під тиску «отців-засновників». Інформацію щодо того, яким чином це планує зробити, зокрема, Національна спілка журналістів України, «УМ» надав голова НСЖУ Ігор Лубченко.

«Коли я була маленькою, я одного разу ловила зірки. Виставила на ніч склянку на підвіконня. І знаєш, що було вранці? Стакан у ванній кімнаті, а в ньому — бабусина щелепа». Отакої... Старі баби, робить висновок Гретковська, жеруть зірки. Чоловіки жеруть жінок. Перед цим відгодовуючи останніх власною спермою та своїм — «рожевим і гірким на смак» — членом. А по всьому знову ведуть набивати шлунок: «Поїмо чого-небудь? Вони тут нахвалюють гусячу печінку...».