Коли серед простих смертних заходить мова про розкішне життя депутатів, епітети особливо не добирають. Образ нахлібника і нероби з парламентським значком чітко зафіксувався у громадській свідомості. Хмизу в багаття підкинуло оприлюднення народними обранцями декларацій про доходи за минулий рік: хтось виявився бідним безхатченком у діамантах, а хтось, маючи мільйони на рахунку, не гребує матеріальною допомогою від держави. «УМ» вирішила перевірити, як живуть на одну зарплату скромні народні обранці (згідно з декларацією та думками колег). І нахабно напросилася до них у гості.

Юрій Іллєнко називав її найрозсудливішою сестрою з великої родини Миколайчуків (десятеро дітей) і головою сімейної найнещаднішої Іванової художньої ради. Важко, чесно кажучи, повірити у цей опис «залізної леді», коли зустрічаєшся із Фрозиною Василівною: незважаючи на вік й важке сільське життя, вона відкрита, може посміятися із себе, легка й неймовірно активна. Ось уже десять років — від святкування 60–ліття й до святкування 70–ліття Івана — Фрозина є душею й символом Музею–садиби Івана Миколайчука у його рідному селі Чортория. «Іван усе приносив валізи фотографій і віддавав мені, казав — у музей. Я навіть не думала, що таке може бути. А коли у 1991 році сказали про відкриття музею, я відразу кинулася до його речей», — пригадує вона початок своєї роботи на цьому посту.

Невеличку дерев’яну хату на широкому обійсті від інших подібних хат у селі відрізняє кількість відвідувачів та речей усередині (про особливу ауру — говорити зайве). Усі стіни завішані фотографіями й портретами — Івана, сім’ї, друзів, а також іконами, хрестами, предметами домашнього вжитку. Кожна річ тут автентична, особливо зворушує стара дерев’яна колиска, в якій один малий Миколайчук заміняв іншого.

Розповідаючи про якийсь момент із життя легендарного брата, Фрозина Василівна швиденько віднаходить відповідну наочність: наприклад, коли йдеться про його навчання, то показує альбом, зроблений вчителькою Івана із села Вашківці: «Вона принесла його на 60–ліття. Сказала, що це Іванів слід на землі. За той час, коли Іван знімався, вона все слідкувала за ним — де писали в газетах чи журналах — і підшивала у цей альбом». Іванова сестра пильнує, щоб усі предмети повернулися на свої місця. У ній дивовижним чином поєдналися такі різні епохи, що помінялися на цій землі: вона їх увібрала, і, якщо копнути глибше, видасть якийсь артефакт — про румунів, що карали за українську мову, про те, що Іван перевернувся б у труні, якби знав, що у селі діє церква Московського патріархату, про те, що вдячна радянській владі, яка навчила читати й писати по–українськи.

Найвизначніше місце Естонії — старий Таллінн — можна обійти за годину. Коли екскурсійна програма добігала кінця, а вільного часу залишалося чимало, я згадав розповідь свого колеги–журналіста. «Якщо матимеш можливість, знайди там Анатолія Лютюка. Дуже цікава людина. Живе в Естонії вже понад 30 років. У Таллінні створив Український культурний центр, який поєднує церкву, майстерню монастирських мистецтв, український народний музей, школу та бібліотеку». Розпитавши дорогу, я швидко знайшов потрібну вулицю — химерний лабіринт мурованих стін і будинків... Без великої надії постукав у браму церкви. «Хто там?» — почувся голос. «Журналіст з України. Хотів би більше дізнатися, як живуть українці в Естонії», — кажу я. Двері відчинилися, і невисокий чоловік без слів та особливих церемоній запросив мене на затишне подвір’я. Це був сам настоятель храму. «Я вже збирався йти, але, оскільки ви з України, проведу для вас невеличку екскурсію, і ви все зрозумієте», — сказав отець Анатолій.

Про наміри повернути на маківку пам’ятника коменданту Полтави часів відомої битви Олексію Келіну двоголового російського імперського орла наближені до тодішньої міської влади діячі вперше заговорили у 2007 році. Згідно з їхніми задумами, відреставровані старі та набудовані нові пам’ятки до 300–річчя баталії «тягли» більш ніж на 300 мільйонів гривень (!) і, по суті, перетворювали Полтаву з «серцевинного» українського міста на такий собі доважок до поля трагічної для нашої держави битви. Та оскільки згадана сума була явно непідйомною, то й подібні пропозиції сприймалися більшістю, як чергові прожекти ласих до бюджетних і спонсорських грошей та водночас знаних своїми українофобськими витівками можновладців. Зрештою, напередодні «ювілею» баталії обійшлися переважно «косметичним» ремонтом пам’ятників, у тому числі й полковнику Келіну. Однак 27 червня минулого року під час відзначення 301–ї річниці Полтавської битви архітектор Валерій Трегубов заявив перед телекамерами, що проект відновлення двоголового орла готовий, тож він вгніздиться на монумент уже до Дня міста, тобто до 23 вересня.

Посмішки і сльози розчулення, урочисті промови і спогади про курйозні події життя, жваві дискусії і душевне мовчання в задумі перед світлинами — таким було відкриття виставки «Папа, Україна, я», яке відбулося у вівторок в «Українському домі». Саме з цієї події почалося святкування 10–річчя історичного візиту Блаженного Папи Івана Павла ІІ в Україну.

З 15 по 23 липня в Одесі пройде другий Міжнародний кінофестиваль. Цьогоріч організатори планують збільшити розмах запланованої події та прийняти понад 60 тисяч глядачів.

Гастролі театру — це продовження реалізації угоди про співпрацю у рамках «Підкарпатського театрального союзу», створення якого ініціював художній керівник Жешовського театру імені Ванди Семашкової Вольдемар Матушевський. Окрім Івано–Франківського театру, пан Матушевський налагодив двосторонній зв’язок із іншими театрами — львівським театром «Воскресіння», Державним театром у Кошіцах, Русинським театром Олександра Духновича та Словацьким театром Йонаса Заборскєго у Пряшеві. Жешовський театр імені Ванди Семашкової з виставою «Червона рута», створеної за мотивами пісень Володимира Івасюка, вперше побував на гастролях в Україні. У травні цього року «Червону руту» із гучним аншлагом зіграли на сцені Івано–Франківського театру імені Івана Франка.

Це стало зрозумілим, коли Азаров повернувся з Москви з облизнем від Путіна. «Регiонали» думали: нащо платити більше, адже Україна з Росією стали такими близькими, такими братніми, ми ж віддали їм Севастополь до 2042 року. Але Кремль не захотів змінювати формулу розрахунку ціни газу, яка є явно несправедливою. Україна платить більше, ніж Польща, Німеччина, Італія, хоча для неї газ мав би бути дешевшим хоча б на вартість його транзиту від нашого кордону до згаданих країн. До того ж, ті країни є НАТОвськими, а Янукович нібито налагодив «братські відносини» з Росією, нібито зіпсовані «поганим» Ющенком. Але в Москві дуже прагматично пояснили, що контракт, який благословили Путін із Тимошенко, вигідний Росії і вона його не мінятиме: «Дружба дружбой, а табачок врозь». А дружбі Москва рада і чергові подарунки приймати готова. Азаров засмутився мало не до сліз, але й це не допомогло б: Москва сльозам не вірить.