...Приїхавши в Хорлупи, першим я зустріла пристойно вдягненого молодого чоловіка, який безуспішно намагався підвестися із землі обабіч шляху. І де можна було так набратися з самого ранечку? «Так то він ще з учорашнього не просох! Вони ж у нас напиваються, а тоді по барлогах відсипаються. А цей не встиг, — сміються жіночки в сільраді, яким розповіла про побачену картину. — П’ють, а бодай би їх! Тепер ще й ніби з користю — від грипу рятуються». По тому, яким тоном були ці слова сказані, видно, що живеться тутешнім чоловікам геть не солодко. Як не дружина, то теща отруїть свято душі. Чого–чого, а цього добра, тещ себто, тут вистачає. Бо більш як сотня представників місцевого чоловіцтва живе у приймах. За офіційною статистикою, в Хорлупах титул приймака мають більше сотні чоловіків. Коли зважити, що в селі нараховується 256 дворів, а з них 89 хат–пусток, то нелегке приймацьке ярмо, виходить, тягнуть на собі чоловіки майже в кожній хаті!

Тема Голодомору, здається, звелася до банальної полеміки серед політиків: був він геноцидом українців чи ні. Складається враження, що через це вона може зійти на маргінес нашої суспільної думки. А між тим вдумливий підхід до теми Голодомору, а особливо ж постгеноцидного суспільства, дає відповідь на питання про причини майже всіх українських негараздів сьогодення. Щоб зрозуміти це, зробімо спершу екскурс у глибоку історичну давнину. Причому не українську, а давньоєврейську.

«Ми переконані, що європейська спецслужба не має ховати від суспільства під грифом «таємно» злочини будьякого періоду», — заявив голова Служби безпеки Валентин Наливайченко минулого тижня у День відкритих дверей в архіві СБУ. Вперше в історії України цей архів «окупували» журналісти — їх набилося в тісну будівлю кілька десятків. Відвідувачі з фотоапаратами й телекамерами дізналися, в яких умовах зберігають цінні документи і яким чином працівники Галузевого державного архіву (ГДА) роблять їх доступними для широкого загалу.

Коли трирічний Івась звернувся до продавчині «солодкого» відділу крамниці зі словами «Пані, прошу подати мені подарунок від Святого Миколая», пані від несподіванки ледь не зсунулася під прилавок. Почути таке від малюка? Тим паче, після «Тьотю, зважте мені он ті цукерки», що хвилиною раніше прозвучало з вуст дівчинки середнього шкільного віку.

Маленький джентльмен Іван Герелюк — онук пані Марії Ільків. Своїй вишуканій, із шармом довоєнної української шляхетності, манері спілкування хлопчик, звісно ж, багато в чому завдячує бабусі — знаному на Прикарпатті педагогові. Сотні юних іванофранківців — теж. Розголос про незвичайну школу–садок пані Ільків, розташовану по вулиці Василіянок, уже давно перетнув межі обласного центру. Тому бути вихованцем цього дитячого закладу, навчально–виховний процес в якому базується на педагогічній спадщині Софії Русової, стає, мабуть, не менш престижно, ніж студентом рейтингового університету.

Гроші, виділені на ремонт Музею шістдесятництва, використані не за призначенням. Про це наприкінці вересня написали в листі до Президента знані громадські діячі–шістдесятники. Окремо листа до віце–прем’єр–міністра Івана Васюника направив голова «Меморіалу» — шістдесятник Лесь Танюк. «Головний гуманітарій» відгукнувся: 9 жовтня дав доручення міській владі до 15 грудня цього року завершити ремонт приміщення. Хоча нових коштів не виділено. Доти три укази Президента Віктора Ющенка (перший — ще у 2006–му) і ухвали міськради веліли «негайно вирішити питання» цього культурницького осередку. У серпні 2007 року Музей шістдесятництва внесли у перелік закладів туристичного дозвілля, призначених для першочергового облаштування у зв’язку з Євро–2012. У січні 2008–го мер столиці Леонід Черновецький підписав розпорядження, яким на музей з міського бюджету мали виділити 1,5 мільйона гривень. Утім ще в 1994 році відома громадська діячка Надія Світлична передала на його заснування свою Національну Шевченківську премію. Чому ж затверджене владою приміщення в центрі Києва досі не придатне для експозиції, а кияни і гості не мають змоги ознайомитися з шедеврами мистецтва, феноменом правозахисту і політичної думки шістдесятників та неоціненним досвідом збереження людяності в нелюдських умовах?

85 років тому, 5 вересня 1924–го, у Львові здійснено невдалий замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Це уже вдруге в 20–х роках ХХ століття керівник польської держави відвідав Львів і вдруге бойовики Української військової організації (УВО) спробували убити польського високопосадовця. Попри невдалий результат, президенти до самого падіння польської держави у 1939 році більше жодного разу офіційно не відвідували Львів.

Спілка української молоді щонайменше тричі у своїй історії ставала найвідомішою молодіжною українською організацією. Легендарними є історії про створення підпільної організації в першій столиці радянської України та знищення її на гучному «харківському» процесі, існування найчисельнішої молодіжної організації в діаспорі, гучні акції СНУМ—СУМ на межі 80—90–х років минулого століття.

На Волині вдавалися до цього міцного вислову, щоб зупинити людину, яка плете нісенітниці так, наче має тебе за дурня. При тому зупиняли без усіляких церемоній... З приходом більшовиків у 1939–му «сон рябої кобили» твердо узаконився в агітпунктах, відкритих у кожному селі й при кожній школі, і то вже зупиняти не можна було. У Сибір вивозили навіть таких, що не потакували брехунові. Особливо навантажували брехнями екскурсоводів, бо ж то вважалося унаочненою агітацією. Їм замовляли текст, їх перевіряли на ідейність, і кожен затямив: «маслом каші не зіпсуєш».

За статистикою, 200 тисяч українців Криму вважають рідною українську мову. Серед них і ті, хто не розмовляє нею в родині, але усвідомлює себе українцем. Утім досі чимало службовців не розуміють української. А в бібліотеці нашого Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського досі бракує українських видань — наприклад, тільки один двотомник Олекси Стороженка, зате є повне видання творів Ярослава Галана. Якщо ж у малому читальному залі доводиться замовляти україномовні журнали (наприклад, «Мовознавство»), то персонал просто не шукає ці видання або робить усе з запізненням на добу, хоча журнал лежатиме на близькій полиці.

Минулого тижня в Українському домі відзначили річницю проекту «Українці у світі», зініційованого народним депутатом Петром Ющенком. У залах мармурової будівлі на Європейській площі представлені дві тисячі портретів видатних вихідців з України, що прославилися в різних державах як неординарні митці, науковці, медики, спортсмени, релігійні діячі. На конференцію зібралися митці, бібліотекарі, музейники, представники діаспори й дипломатичного корпусу, депутати і міністри. За рік роботи науковців, краєзнавців і музейників до візуального ряду картин додалися книги, брошури, біографічні довідки та інтернет–сайт, на якому представлено майже всі постаті, з якими знайомить грандіозна виставка.