Сьогодні завершується візит Президента України до США. Віктор Янукович виїжджав за океан для участі у пленарному засіданні 66–ї сесії Генасамблеї ООН. Також у Нью–Йорку він узяв участь у т. зв. інавгурації ініціативи президентів США та Бразилії «Партнерство «Відкритий уряд». Януковичу вдалося провести низку двосторонніх зустрічей, з–поміж яких слід відзначити побачення з американським лідером Бараком Обамою.
Учора Денис Олейніков, керівник компанії ProstoPrint, яка займалася друком на футболках напису «Спасибо жителям Донбасса», планував провести в Києві ще одну акцію з їх розпродажу. Нагадаємо, попередній спробі завадили правоохоронці, які конфіскували товар (а заодно й організували йому непогану рекламу). За задумом, цього разу кожен охочий міг би отримати футболку, пройшовши простий квест «5 кроків до свободи». Цим заходом Олейніков хотів «розігрітися» перед всеукраїнським туром по містах України, під час якого планував закликати людей до боротьби за свої конституційні права.
Близько сотні працівників «Донецькшахтометробуду» у вівторок вийшли на площу біля Донецької облдержадміністрації з акцією протесту. Вони тримали у руках гасла: «6 місяців працюємо безкоштовно», «Третій рік чекаємо рішення Кабміну», «Донецьке метро: закрити не можна будувати» і вимагали погасити борги iз зарплатні, поновити фінансування будівельних робіт Донецького метрополітену або виділити необхідні кошти для підтримки вже існуючих потужностей. «Останній пункт вимоги більше необхідний місту, аніж метробудівцям, адже навіть мінімальне фінансування дозволить уникнути техногенних аварій у Донецьку, — у розпачі розповідає лідер первинної профспілкової організаціїї ТОВ «Донецькшахтометробуд» Василь Антошеня. — Хоча основним замовником підземки є Мінінфраструктури України, із державного бюджету ми не отримали жодної копійки. Попередній борг було оплачено з бюджету міста, хоча ми неодноразово зверталися до Президента, Прем’єр–міністра, Мінінфраструктури, в інші відомства, але результат — нульовий».
Сьогодні Марк Дакаскос уже не зірка першої величини, проте це не позбавляє його шарму й солідарної любові прихильників. А перейнятися симпатією до цього жвавого, веселого й люб’язного чоловіка дуже просто. У Києві, куди його запросили як гостя ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю, Марк провів кілька насичених днів: найбільше часу довелося приділити журналістам, кілька зустрічей також було проведено із його фанами (в Україні, виявляється, є чимало прихильників Дакаскоса не як кіноактора, а як вправного майстра кунг–фу та капоейри). Спостерігаючи за цим чоловіком протягом півтори години під час публічної зустрічі й автограф–сесії, я зрозуміла, що це більше ніж виховання чи робота на публіку. Бути люб’язним і посміхатися — це стан душі (багатьом нашим «зіркам», а також «простим смертним» варто було би цього повчитися). Що ж робить цю натуру такою цілісною?
Цієї статті могло б і не бути, якби на телемарафоні до Дня Незалежності один із гостей не сказав, що годі, врешті–решт, повторювати байду про те, що Україна — недавно народжена держава, яка не має давніх традицій державності. А й справді, скільки можна повторювати, мов мантри, вигадки сусідніх політтехнологів, вганяючи себе у комплекси меншовартості: мовляв, Україна як держава налічує якихось два десятки років. А високооплачувані політтехнологи при цьому ще й менторськи повчають нас, як нашою державою керувати.
Пригадалася книженція доктора політичних наук, професора МГІМО, депутата Держдуми РФ від «Єдиної Росії» Володимира Мединського «Особливості національного піару, або PRавдива історія Русі від Рюрика до Петра», яку я придбала, подорожуючи під час цьогорічної відпустки по Росії.
Дехто, вирушаючи в подорож, озброюється путівниками, картами і відомостями про визначні місця, які збирається відвідати. Хтось, навпаки, зацікавлений усім побаченим, уже приїхавши додому, починає вишукувати інформацію про звідані краї. У моєму випадку був крутий заміс двох цих варіантів, густо приправлений цитатами із др. Мединського.
За результатами проведеного «УМ» опитування, більше 70 відсотків щомісячних витрат студентів ідуть на потреби харчування. І якщо ціни на насущні продукти в супермаркетах вражають, то цінники в їдальнях вищих навчальних закладів, попри сезонне зниження вартості овочевої продукції, не перестають шокувати зголоднілих студентів вишів з року в рік.
Іще недавно Камерон Діаз збиралася заміж за бейсболіста Алекса Родрігеса: пара намагалася проводити разом весь вільний час і виглядала цілком щасливою. Аж раптом, як грім серед ясного неба, новина: закохані розійшлися й «вирішили залишитися друзями».
Днями у світовий продаж надійшла свіжа редакція Книги рекордів Гіннесса — видання 2012 року.
Серед нових оригінальних досягнень, згаданих у книжці, — власниця найдовшого у світі язика. Виявляється, такою є чорношкіра студентка з Каліфорнії Шанель Теппер. Довжина її язика становить 9,75 см, якщо міряти висунутий язик від кінчика до верхньої губи. В інтерв’ю, яке дівчина дала упорядникам, вона повідомила, що помітила свою незвичайну властивість у віці восьми років і цілком звикла до «язичеських» розмірів (справа у вродженій відсутності вуздечки).
— Вибач, я не почув, як ти дзвонила...
— Та, нічого страшного...
— От і я теж відразу так подумав, побачивши 62 пропущені дзвінки.
Офіційно організаторами Другого міжнародного фестивалю церковного дзвону «Диканські передзвони» стали Полтавська єпархія Української православної церкви, Диканська райдержадміністрація та Фонд відродження пам’яті Марії Башкирцевої. Хоча головними рушіями і, власне, ініціаторами цієї богоугодної справи були фундатори згаданого фонду — подружжя москвичів, вихідців із Диканщини, знаних у рідному краї меценатів Миколи і Тетяни Швеців. Саме вони торік започаткували таке свято дзвонарів на своїй малій батьківщині. За словами керівника згаданого Фонду Тетяни Швець, сталося це після того, як дослідники життя і творчості видатної землячки — художниці й письменниці, котра в ХІХ столітті підкорила Париж, — натрапили в її щоденнику на те місце, де Марія Башкирцева розповідає про власне захоплення багатоголоссям передзвонів у київських храмах. Тоді ж на подібному фестивалі в Казані зустріли справжнього подвижника відродження дзвонарського мистецтва з Архангельська, дзвонаря–віртуоза, композитора і педагога Володимира Петровського. Він став їхнім найпершим помічником і незмінним художнім керівником дійства на батьківщині «парижанки з Гавронців».
