Кримінальну справу, відкриту після сутички 23 березня між кримськими татарами та російськомовними сімферопольцями, не розслідують, вважає голова секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Айдер Мустафаєв. Деяких татар, які брали участь у сутичці, тримають у СІЗО набагато довше, ніж це дозволяє законодавство. А окремих iз тих, хто потрапив до лікарні, наприклад, Ділявіра Максудова, батькам довелося забрати додому, адже міліцейський пост було знято, а в палаті постійно сиділи бритоголові й погрожували «розібратися». Для того, щоб забрати сина з ножовим пораненням додому, батько Ділявіра змушений був підписати документ, буцімто стан хворого задовільний.

Журналіст газети «Сільські вісті» Олександр Черевко зазначає, що його видання не одиноке у боротьбi проти звинувачень в антисемітизмі. Ні, йдеться навіть не про аналогічну ситуацію з іншим українським ЗМІ. Нещодавно «дісталося», як нагадує Олександр, і Мелу Гібсону за фільм «Пристрасті Христові». Гібсон «накликав на себе гнів тим, що за біблейськими сюжетами зняв власним коштом ледь не документальний опис останніх 12 годин життя Ісуса Христа. Є у кінострічці один момент, коли єврейські священики вимагають розп'яття Ісуса. Вони милують убивцю Вараву, а Христа відправляють на Голгофу. Режисер відмовився вирізати ці кадри. Більше того, відстоюючи свою точку зору, сказав, що Голокост не є підставою для переписування історії і Біблії», — зазначає Черевко. I додає, що якби певні сили не звинуватили Гібсона у антисемітизмі, то ніхто б його у фільмі й не знайшов. Бо шукати, власне, нічого. Так само, як і в ситуації з «Сільськими вістями».

Запрошення було несподіваним, але інтригуючим. До редакції зателефонував адвокат Ігор Годецький, який представляє інтереси обвинуваченої сторони у «справі Александрова». Захищає він — ні, не тих, кому нині інкримінують безпосередню організацію вбивства журналіста, а одного з правоохоронців, котрі свого часу «працювали» з Юрієм Вередюком. Тобто схиляли покійного «бомжа», спонукали, змушували його (це вже як кому до вподоби прийдеться) до неправдивих свідчень по справі, до самообмови. Йдеться, зокрема, про Тамбовцева Олега Олександровича — колишнього дільничного одного з міліцейських райвідділків, а нині клієнта пана Годецького, який (за твердженням адвоката) нині знаходиться у «законній відпустці» й підправляє здоров'я десь за межами України...

Практика державного будівництва, економічних та соціальних реформ на шляху становлення України як демократичної і правової держави свідчить про те, що значна частина проблем, які унеможливлюють проведення реформ, не вирішується через те, що влада гальмує правову і судову реформи. Питання проведення правової реформи діюча влада взагалі не порушувала, а адміністративної реформи — тільки імітувала, що на практиці призвело до провалу політичних, економічних, державно-правових і соціальних реформ.

Така ситуація з проведення правової і судової реформ склалася і через те, що діюча влада, яка, по суті, уособлює тоталітарну, адміністративно-командну систему, ігнорувала свої зобов'язання протягом року після вступу України до Ради Європи прийняти «Рамковий документ про правову та судову реформи», що передбачено висновком № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи.

Отже, з новим роком усіх нас! З новими сподіваннями та новою твариною, яка представлятиме цей рік. Щоправда, мавпа («обличчя» року 2004-го) за жодною міфологією не потрактована як втілення вроди чи розуму, чи будь-якої іншої позитивної риси. Навіть у казках мавп не люблять, тому що вони «постійно збираються завести свої закони та звичаї, але так ніколи і не заведуть, бо пам’ять у них коротка, не довше учорашнього дня», — це за версією Кіплінга, знавця джунглів і тамтешнього життя. А які закони вдасться «завести» Україні під патронатом мавпи – зеленої дерев’яної мавпи зі східного гороскопа, яким ми так ревно захоплюємось? Хоча зараз йтиметься не про законотворчість у вузькому розумінні цього слова, радше, про закони буття. Рік щойно почався, і по перших його днях, по перших подіях ще рано судити про те, чим він зрештою наповниться та завершиться. Проте ці події варто принаймні відзначити, підсумовуючи першу декаду нового року.

Сві­том ру­хає, ма­буть, скеп­сис. І пе­ре­ко­нан­ня у то­му, що є час ство­рю­ва­ти ілю­зію і час з ці­єю ілю­зі­єю про­ща­ти­ся, гля­нув­ши на неї де­що іро­ніч­но, хай і не без гір­ко­ти. Ці­єю дум­кою ме­ні хо­ті­ло­ся по­ді­ли­ти­ся з Олек­сан­д­ром Жи­ром, по­лі­ти­ком ни­ні де­що від­с­то­ро­не­ним від (не ска­жу ак­тив­но­го, але при­най­м­ні пуб­ліч­но­го) по­лі­тич­но­го жит­тя. Був час, ко­ли це ім'я зга­ду­ва­лось вель­ми ре­гу­ляр­но — на­род­ний де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди по­пе­ред­ньо­го скли­кан­ня Олек­сандр Жир був дру­гим з чер­ги, хто очо­лив пар­ла­мен­т­сь­ку слід­чу ко­мі­сію у спра­ві Гон­гад­зе (піс­ля Олек­сан­д­ра Лав­ри­но­ви­ча та пе­ред ни­ніш­нім го­ло­вою ко­мі­сії Гри­го­рі­єм Омель­чен­ком). Крім цьо­го, Жир, Го­ло­ва­тий та Шиш­кін сво­го ча­су їз­ди­ли за кор­дон на зус­т­річ з Ми­ко­лою Мель­ни­чен­ком та впер­ше яви­ли «міс­ту і сві­ту» (ма­єть­ся на ува­зі — на зня­то­му влас­но­руч ві­део) ві­до­мо­го ма­йо­ра. За­раз же, ко­ли нещодавно ви­пов­ни­ло­ся три ро­ки з дня оп­ри­люд­нен­ня плі­вок, про цю по­дію вже ма­ло хто зга­дує. Як, влас­не, і про ру­ші­їв усьо­го то­го про­це­су, як­що тіль­ки про них не йдеть­ся у якій-не­будь но­вій, ак­ту­аль­ні­шій, якос­ті...

Утім все це ли­ше дум­ки ав­то­ра пуб­лі­ка­ції, які, схо­же, пан Олек­сандр не по­ді­ляє. Бо ві­рить, що все ще вий­де на пра­виль­ний шлях. Но­вий Пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни не змо­же ухи­ли­тися від су­ду (в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва) Пре­зи­ден­та ста­ро­го. Су­ду і за­суд­жен­ня — як лю­ди­ни, так і сис­те­ми в ці­ло­му, твер­дить Жир. То­му зав­дан­ням но­мер один він вва­жає усу­нен­ня від вла­ди за­мов­ни­ка як зло­чи­ну про­ти Ге­ор­гія Гон­гад­зе, так i ін­ших зло­чи­нів. Від­най­ден­ня ж ор­га­ні­за­то­рів та без­по­се­ред­ніх ви­ко­нав­ців вбив­с­т­ва до­дас­ть­ся з ча­сом до ви­ко­на­но­го пер­шо­го зав­дан­ня, вва­жає Жир. До ре­чі, якісь ві­до­мос­ті про ос­тан­ніх «УМ» так са­мо спо­ді­ва­ла­ся діз­на­ти­ся від ко­лиш­ньо­го го­ло­ви слід­чої ко­мі­сії та «ар­хі­ва­то­ра» мель­ни­чен­ків­сь­ких за­пи­сів Олек­сан­д­ра Жи­ра. Для збе­ре­жен­ня у дос­туп­но­му ре­жи­мі ос­тан­ніх бу­ло ство­ре­но, як ві­до­мо, ці­лий сайт iз де­що пре­тен­зій­ною наз­вою — «П'ятий еле­мент» — ключ, так би мо­ви­ти, до всьо­го ук­ра­їн­сь­ко­го бут­тя... Зі згад­ки про ньо­го і по­ча­ла­ся роз­мо­ва ко­рес­пон­ден­т­ки «УМ» з Олек­сан­д­ром Жи­ром.

Понеділковий ранок почався з новини від Президента: Л.Д. висловив бажання бачити на посаді Генерального прокурора України нинішнього віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва. Ця звістка затьмарила собою обговорення подальшої долі Святослава Піскуна та причин його відставки. Однак хронологія подій останнього тижня змушує-таки передусім приділити увагу відставленому Святославу Михайловичу.

I перш ніж висувати версію за версією стосовно того, чому з посади Генпрокурора «пішли» Святослава Піскуна, слід уважніше придивитися до обставин його відставки. Тоді і світло проллється на причини, через які Генпрокуратура так несподівано позбулася свого зверхника. Однак саме супутні відставці часові та просторові виміри так ніким і не були досліджені. А дарма. Бо щодо часу, то все було розіграно занадто швидко, щоб цей поспіх не впав у око (нібито не Ольга Колінько, а сам біс штовхав Кучму попід руку, а точніше, не так штовхав, як водив тією-таки рукою). А щодо простору, то відставка Піскуна відбувалася у якомусь умовному кабінеті гаранта, тоді як могла б — у парламенті... Чому все сталося саме так, а не інакше? Чому указ про усунення Генпрокурора був перев'язаний стрічечкою з двома словами на ній: «поспіх» та «Президент»? «УМ» шукатиме відповіді на ці питання, а також намагатиметься окреслити коло потенційних кандидатур на місце Генпрокурора, якi залишаться актуальними в разi, якщо не затвердять Васильєва.

Свого часу Леонід Деркач, в минулому — найскандальніший (завдяки мельниченківським записам) голова СБУ, а нині — нардеп-«трудовик», говорив: «Якщо митниця — обличчя держави, то воно має бути чистим». Сказане Леонідом Васильовичем відноситься до того періоду, коли майбутній парламентарій перебував (з 1995 по 1998 рік) на посаді голови Державної митної служби України (ДМСУ). Наразі не будемо сперечатися щодо чистоти політично-професійного обличчя самого Деркача-старшого, але сентенцію його запам'ятаємо. А також констатуємо те, з чим навряд чи хто-небудь не погодиться: обличчя, покликане бути чистим, насправді по вуха у бруді. Іншими словами, структура, яка дає чи не найбільше надходжень у держбюджет (тобто ДМСУ), залишається найкорумпованішим органом нашої країни. До того ж на всіх рівнях: нижчі рангом «вибивають» зі звичайного люду данину за перетин кордону з певним товаром, вищі за посадою — роблять те саме, лише в набагато більших розмірах. Достеменно довідатися про оборудки «вищого» рівня майже неможливо. Про це фактично ніхто не говорить. А хто говорить, той платить за це високу ціну...

Як там говорить Іванна Найда та гості її студії про наше з вами життя? Що воно — непередбачуване, але прекрасне? Щодо «прекрасного» — то це справа смаку. Але й з непередбачуваністю теж не все просто... От, приміром, суддя Василенко давно казав, що знає наперед, яким буде вердикт Шевченківського суду Києва, де розглядають його оскарження на дії Вищої Ради юстиції.