Я пробула у вагоні для «спецконтингенту» (читай: в'язнів) хвилин п'ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно — це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, «здається, час роздягатися...». Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття). Справа в тому, що у вагоні для «зеків» майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: «Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!», встиг заміряти ту щілину, через яку до в'язнів в'яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. «П'ять сантиметрів, ви уявіть собі, п'ять сантиметрів», — гукав «дослідник». Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і «поголів'я» в'язнів. Втім про поголів'я — це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з'їла свій харч та благополучно звільнила від «зайвого» свій сечовий міхур (для українських в'язнів і це проблема — штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

Як там писав класик? Нема у світі щастя, а є спокій і воля? У «Волі-Кабель» (найбільшого оператора кабельного телебачення) воля, може, і є (в тому сенсі, що керівників підприємства Сергія Бойка та Валерія Салямова не так давно звільнив з-під варти Апеляційний суд Києва, про що вже писала «УМ»), а от спокою «Воля» вже точно позбавлена.

У понеділок у пообідню пору Печерський суд Києва мав би приступити до чергових слухань у справі за позовом «тимчасово безробітної» Марії Самбур та помічника заступника глави СДПУ(о) Валерія Воротніка проти «Української правди». «Україна молода» і раніш тримала це судове дійство у фокусі, тому зовсім стисло про претензії пп. Самбур і Воротніка до даного Інтернет-видання. Від «Української правди» вимагалося спростування наступного: відомостей про зв'язок Самбур і Воротнік із СДПУ(о) та Адміністрацією Президента; заяв керівника радіо «Континент» Сергія Шолоха про погрози з їхніх вуст; тверджень, що позивачкою Самбур проводилися маніпуляції з листами Гончарова, аби відвести від Кучми підозру у вбивстві Георгія Гонгадзе.

«Мені наснилася моя Оля, я нібито запитувала її уві сні: «Донечко, скажи мені, хто тебе вбив?». Але вона тільки подивилася на мене сумно-сумно, розвернулась і пішла...». Жінка, яка розказує це, ридає так відчайдушно, що мимоволі починаєш плакати разом із нею. «Ви б бачили її рученьки...», — каже вона. 31 липня 2002 року шістнадцятирічній Ользі Анісіфоровій нанесли 53 удари ножем. Жоден із них не вбив її відразу, тож, за висновком судмедексперта, вона помирала протягом тривалого часу. І поки тривала агонія дівчини, вбивця Ольги то сидів поруч із нею, то походжав квартирою, гортаючи її зошити та щоденник і лишаючи на сторінках її ж кров, то зазирав у ванну, де навіть устиг вимитися...

Давні греки казали: кого люблять боги, ті помирають молодими... Милосердні, мабуть, у них були боги, бо забирали душі праведних від мук земних та вели їх у райські кущі, оливкові гаї, туди, де вічно сяє сонце і вдосталь є нектару та амброзії... Милосердні та вже напевне добріші за нинішній український уряд, який всім, хто не помер молодим і дожив до пенсійного віку, недвозначно демонструє свою нелюбов.

Вчорашнє засідання Апеляційного суду Києва, який слухає справу за позовом Антифашистького комітету проти газети «Сільські вісті», почалося несподіванкою. Суддя Людмила Охрімчук, встановивши, за процедурою, особи присутніх, заявила про самовідвід. «У сьогоднішньому номері «Сільських вістей», — сказала вона, — надрукована стаття, де мене звинувачують в отриманні хабара в розмірі тридцяти тисяч доларів. Заявляю, що це наклеп. Ніхто мені ніяких грошей не передавав. Я жодним чином не зацікавлена у розгляді цієї справи. І щоб унеможливити сумніви у моїй безсторонності, я у відповідності до статті 18-ї Цивільно-процесуального кодексу України заявляю самовідвід».

«Порнографічно-політичні пристрасті» навколо справи компанії «Воля-кабель» — найбільшого оператора кабельного телебачення в Києві й країні взагалі — не вщухають. Цього тижня в публічному конфлікті кабельників із прокуратурою сталися різкі зміни. По-перше, у вівторок Господарський суд столиці повністю відмовив прокуратурі в її позові щодо стягнення з компанії майже 10 мільйонів гривень. А в середу Апеляційний суд Києва скасував постанову Дніпровського райсуду про взяття під варту керівників «Волі» Сергія Бойка і Валерія Салямова. Отже, в жорсткій «грі без правил» кабельникам вдалося зрівняти рахунок.

Не так давно «Україна молода» ретроспективно згадувала діяння трьох останніх міністрів МВС, зупиняючись більш детально на нині діючому. Матеріал про генеральних прокурорів України (якщо охопити увагою усіх посадовців, які перебували на цій посаді за роки незалежності) вийшов би ще більш пізнавальним та повчальним. Проте закони жанру накладають певні обмеження на політ думки, тому зараз обійдемося без співставних характеристик. Обмежимось натомість обведенням кола того, що встиг зробити (або не зробити) Генеральний прокурор України Геннадій Васильєв.

Ця історія справила на мене неабияке враження. Можливо, відіграла свою роль абсолютно спокійна та адекватна поведінка людини, яку після пережитої нею трагедії намагаються насильно помістити до психіатричної лікарні, роблячи з героя нашої публікації не лише винуватця всього, що сталося, а й небезпечного для оточуючих суб'єкта. А можливо, гостроти сюжету додало ще й те, що в «УМ» звернувся працівник міліції, який не може знайти справедливість. (Зазвичай у подібних сюжетах відбувається усе з точністю до навпаки: жаліються на міліцію, яка не визнає свою неправоту). І, нарешті, третій штрих: наш співрозмовник заявив, що перш ніж переступити поріг «УМ», він побував в інших виданнях, але там, дізнавшись, що він скаржиться, зокрема на донецьку прокуратуру, просто виставили його за двері. Не хотілось би надмірно заполітизовувати дану ситуацію, яка почалася з дорожньо-транспортної пригоди, але в матеріалі, що стоїть на шпальті поруч із цим (у ньому йдеться про вбивство Александрова) так само згадується донецька прокуратура в ракурсі не лише її бездіяльності, а й тої опіки, яку вона надає справжнім злочинцям. Але час висновків настане не раніше, ніж ми розповімо про те, що сталося рік тому, 14 липня 2003-го, зі старшим сержантом міліції, співробітником Управління державної служби охорони при УМВС України в Донецькій області Андрієм Подсєкайлом.

Сьогодні минає три роки з дня смерті Ігоря Александрова, нашого колеги, керівника слов'янської телерадіокомпанії «ТОР». Усі ми, чесно кажучи, мало знаємо про Ігоря. Я маю на увазі те, якою він був людиною, що любив, чим жив... Мене глибоко вразив один момент, він закарбувався в пам'яті. На останній прес-конференції, де згадувався Александров, Михайло Сербін (один із двох відомих екс-убозівців, котрі виступали до певної міри співавторами передач Александрова, розповідаючи йому про злочинний світ Донеччини) згадав таке. Він (Сербін) передав Александрову список осіб, яких банда місцевого «авторитета» на прізвисько Рибак тримала на мушці й мала незабаром «відстрілювати».