Перші повідомлення про те, що в туніському містечку Сіді–Бузід відбуваються акції протесту проти влади, у стрічках світових інформагентств пройшли майже непомітно. Навіть коли «зведення з фронту» почали надходити частіше й набули тривожнішого характеру — «захопили», «спалили», «вбили», західним лідерам та експертам не хотілося відволікатися від святкових клопотів. Іскра багаття, яке вражений світ назве «Арабською весною», спалахнула напередодні католицького Різдва 2010 року. І згасне вона, очевидно, не скоро.
У тих країнах, де революція перемогла, до влади демократичним шляхом приходять ісламісти — не лише помірковані, а й радикальні салафіти, котрі наполягають на жорсткому дотриманні законів шаріату. Ще в низці держав протистояння між владою й опозицією триває. І хоч би чим воно завершилося, вже зараз очевидно: пробудження ісламістського дракона, стримуваного раніше авторитарними правителями, нічого приємного міжнародній спільноті не обіцяє.