Як би не надував щоки «червоний» нардеп Олександр Голуб, закликаючи уряд скоротити дотації землякам–галичанам на суму «неонацистських ініціатив», тобто недавнього рішення Івано–Франківської міськради доплачувати ветеранам УПА щомісячно по 500 гривень до пенсій, місцеві націоналісти й далі непохитно «гнуть» свою лінію.
Учора працівники столичного зоопарку «презентували» пресі дитинча лами, яке народилося 7 січня. Як зазначила провідний зоотехнік Галина Косинська, малюк перебуває у відмінній формі, приємно вражає своєю активністю: бігає, стрибає та не відходить далеко від мами. Харчується молоком, але вже сміливо намагається покуштувати засушені листочки та сіно, яке кинули у вольєр для його батьків. Мороз i холод зовсім не лякають енергійне «дитя Анд», яке грається снігом і чудово себе почуває у зимову пору. Зараз його вага становить майже 15 кг, щодня вона може зростати на 300 грамів. Згодом малюку зроблять щеплення від ящура та «сибірки» і побудують для всієї родини лам новий вольєр.
Повне ім’я нового мешканця зоопарку — Річард Левине Серце. Можливо саме тому тезці королівської особи влаштували на честь прибуття до звіринцю свято загальноміського значення. Серед бажаючих погладити чималеньку кішку був не лише міський голова, а й депутати Верховної Ради. Саме завдяки одному з них, «регіоналу» Олександру Фельдману, Річі й прибув до Харкова.
Днями, відповідаючи на запитання кореспондента «Українських новин», голова Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України Іван Бісюк розповів, що в Україну заборонено ввіз російської свинини та навіть переробленої м’ясної продукції з тих районів, де були виявлені випадки захворювання на африканську чуму.
На акцію протесту біля дитячої поліклініки №2 вийшли матері з дитячими візками. Більше двохсот жінок демонстрували владі, що хочуть водити своїх малюків до педіатрів за місцем проживання, тобто саме до цiєї поліклініки.
«Село на нашiй Українi неначе писанка... Садок вишневий коло хати, хрущi над вишнями гудуть, плугатарi з плугами йдуть... Поклала мати коло хати маленьких дiточок своїх... Затихло все, тiльки дiвчата та соловейко не затих», — це рядки з вiрша Тараса Шевченка...
Будучи глибоко фiлософськими, поняття «свобода», «воля», «незалежнiсть» є iдентичними, бо в кожному з них вмiщуються найсуттєвiшi ознаки життєдiяльностi як окремої особистостi, так i нацiї, народу, суспiльства. Ними визначається внутрiшнiй стан держави та її громадян. Порiвнюючи два з найсильнiших людських почуттiв — свободу i любов, визначний поет i патрiот Ш. Петефi сказав:
Захоплююча історія, начебто не прожита, а навмисне для кіно створена, — так виглядає доля Героя Радянського Союзу, льотчика Івана Даценка, який став вождем індіанського племені у Канаді. Відомо, що народився Іван Іванович 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр неподалік Диканьки на Полтавщині. Закінчив льотну школу, з перших днів війни пішов на фронт. Був командиром ланки бомбардувальників, здійснив близько 300 бойових вильотів. Його літак збили німецькі «месери» 19 квітня 1944 року десь піді Львовом. Даценко потрапив у полон, а потому — до сталінських таборів (адже майже всіх, хто побував у полоні, вважали «зрадниками Батьківщини»). Ймовірно, він утік і через Чукотку якимось чином пробрався на Аляску, звідти — до Канади. Принаймні чітких свідчень про це немає, як немає вже й людей, котрі могли би розповісти про заокеанську долю Даценка трохи більше.
Перебуваючи влітку минулого року в Польщі, ми, група українських журналістів, дивувалися чималим плантаціям полуниці, смородини, малини та чепурним садкам обабіч доріг. З’ясувалося, що місцевим селянам вирощувати фрукти–ягоди дуже вигідно. Адже їм не доводиться самотужки стояти на базарі і збувати вирощене. На момент нашого приїзду саме в розпалі був полуничний сезон. Тож на власні очі довелося бачити, як під вечір у село заїжджає велика вантажівка і скуповує зібрану впродовж дня полуницю у дрібних фермерів. Останнім така форма співпраці дуже зручна: вони отримують на руки гроші і не ламають голову, куди подіти свій досить вибагливий у зберіганні товар. За схожою схемою польські селяни збувають і малину, і смородину, і вишню–черешню... А що ж український селянин? Збере відро смородини та й витратить на «маршрутку» те, що вторгував за неї на базарі. Тому й їмо ми фрукти та ягоди з Туреччини, Польщі, Іспанії, Єгипту, Молдови, Китаю замість того, щоб зробити вирощування «вітамінів» вигідним для українського села.
Доводити, що це справді вигідно, у найближчі пару років будуть у селі Лосятин, що на Тернопільщині. Саме там нині триває створення першого в Україні «полуничного» кооперативу.
