Силовики завжди відігравали своєрідну роль під час виборів в Україні. Однак зараз, схоже, вони отримали надзавдання — не просто гарантувати перемогу кандидату від влади, але ще й попрацювати в незвичній для себе ролі піарників. Гасло міністра Білоконя «Переможе Янукович у першому турі — три дні будемо пити» втілюється у життя! Отже, міліція іде в агітатори. Саме це випливає з інструкції, яку пущено по міліцейській вертикалі. Про законність такого циркуляру говорити не доводиться — у першу чергу він конкурує із здоровим глуздом. «Українська правда» отримала документ із компетентних джерел.

Учасники мандрівного театру вуличної сатири «Політичний вертеп» (такою є повна назва проекту) говорять, що вони — поза політикою. І що лише перекладають на мову сцени ті теми, які узурпували ЗМІ. І що, зрештою, хочуть тільки повернути собі акторський хліб, який безсоромно їдять політики, влаштовуючи спектаклі і перетворюючись на блазнів просто посеред білого дня. Проте політична незаангажованість у мистецтві має місце, напевне, лише тоді, коли предметом творчості є розквітлий бузок чи очі коханої. Гра ж у Кучму та Януковича не залишає вибору щодо того, бути чи не бути закам'янілим літописцем теперішніх подій. Останнє — прерогатива інформагентств. Вертеп же (та ще й політичний!) — він на те й вертеп, аби тішити емоційним і гострим дійством.

Охайна лікарка, огорнута стетоскопом, як кокетливим жіночим шарфиком, неприродно щасливий шахтар у касці, сексапільна студенточка з конспектами під пахвою — все це «Дбайлива країна», «Працьовита країна», «Вчена країна»... Країна, що визначилася із «вибором-2004», добряче зомбована країна, плакатно-несправжня країна, яка нібито рушить дружнім кроком (робочий поруч з інтелігентом, старість під руку з юністю) голосувати 31 жовтня за Віктора Януковича. Для повноти картини чогось бракує... Чого? Або кого? Як щодо фізіономії збоченця на увесь агітаційний бігборд, що ніжно тулить до себе налякану дитинку жіночої або чоловічої статі, і напису великими красивими літерами: «Кримінальна країна»? Пане кандидате у президенти, дарую ідею! Хто дійсно благословлятиме ваше ім'я у виборчих бюлетенях, так це — вік волі не бачити! — ті, кому ви пообіцяли амністію.

У справі «Сільських вістей» (нагадаймо, що проти цієї газети до суду надійшов позов від Міжнародного антифашистського комітету, який звинуватив видання у «розпаленні міжнаціональної ворожнечі») — дві новини. Перша з них полягає у тому, що завершена експертиза, на якій наполягали відповідачі. Щоправда, газета вказувала на необхідність проведення всебічної «історичної, філологічної, стилістичної, філософсько-літературної, соціолого-теологічної та ідеолого-етнічної» експертизи, яка мала б остаточно розставити крапки над «і» у питанні, чи містили публікації професора Василя Яременка, розміщені на шпальтах «Сільських вістей», прояви антисемітизму?

Передусім питання, пошуки відповіді на яке тривають вже п'ятий рік: чи слідкували працівники МВС за Георгієм Гонгадзе? Поколивавшись між «так» і «ні», правоохоронці пристали зрештою на найбільш оптимальний варіант: «не знаємо». Точніше, знати не можемо, оскільки всі документи того періоду, як це стверджує заступник міністра МВС Михайло Корнієнко, знищені. Так, дійсно, підхоплює цей мотив Генпрокуратура, усі паперові сліди стеження за Гонгадзе, якщо вони й існували, нині пішли за вітром. Натомість відомий винуватець подібної «зачистки». Ним, як це випливає зі слів речника ГПУ Сергія Руденка, вважають колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія Пукача. Ліквідація Пукачем документів щодо спостереження за Георгієм Гонгадзе є злочином, підкреслив Руденко. Проте цей злочин позбавляє Генеральну прокуратуру процесуальних можливостей розслідувати дану кримінальну справу, додав він.

Спочатку декілька цитат із місцевих видань: «у регіоні повертають у комунальну власність об'єкти, які мають соціальне значення для області», «для боротьби... введено телефони довіри і «гарячі лінії» в мерії і міському відділі УВС», «те, що відбувається — перша ластівка, наочний приклад того, що настав час повертати в управління держави те, на чому довгі роки наживався криміналітет», «правоохоронці поклали кінець (??!) корупції і «бєспрєдєлу».

Минулої п'ятниці сталася подія воістину непересічна. Наша газета, «Україна молода», виграла суд у «кандидата від влади» Віктора Януковича. Ранг творців правосуддя, які виносили ухвалу на нашу користь, є більш ніж поважним — рішення приймалося на рівні Верховного Суду України. Йдучи на суд, ми не сумнівалися у своїй правоті. Але було б нещирим казати, що ми так само твердо були переконані у нашій перемозі. Адже йшлося не про будь-кого, а про останню букву алфавіту, яка надзвичайно активно пнеться бути першою — і в азбуці, і в державі. До того ж «телефонне право» можновладців іще ніхто не скасовував, тож ми не знали, наскільки незаангажованими будуть наші судді. Проте суддівська колегія (у складі головуючого Миколи Пшонки, суддів Терлецького і Патрюка) виявила достатньо неупередженості і професіоналізму. Тож покидали судову залу ми з матеріально засвідченою правотою газети — із судовим рішенням, де чорним по білому зазначено: «Визнати постанову Центральної виборчої комісії №530 від 13 вересня 2004 (...) в частині зобов'язання Приватного підприємства «Україна молода» (...) опублікувати спростування інформації, викладеної в матеріалі «Бігморди» («У яку копієчку влітає наочне «тому що» кандидата Януковича»), неправомірною та скасувати її в цій частині».

«Ти йдеш на прес-конференцію Васильєва? Там про Ющенка говоритимуть», — запитувала мене колега з іншого видання. Я й сама думала, що Генпрокурор Геннадій Васильєв зачепить передусім тему замаху на Ющенка. Принаймні розпочне саме з цього свою прес-конференцію. Адже подібні заходи будуються саме так: спочатку повідомляють те головне і найбільш актуальне, задля чого й скликали журналістську братію, а потім віддають належне решті тем.

Наскільки критичною була потреба відставки Марчука саме зараз, за півтора місяця до виборів, тобто до зміни влади, що включає й формування нового Кабінету Міністрів? Які соціальні та політичні враження і наслідки матиме обезголовлення армійського керівництва саме в цей напружений, натягнутий, як тятива, час?

Hаприкінці минулого тижня Генпрокуратура запросила журналістів на «круглий стіл» — обговорити те, як розкриваються (варіант: не розкриваються) справи про вбивства наших колег. Бесіда вийшла доволі специфічною, адже співрозмовники з ГП відразу обмежили потік питань за двома пунктами. Про справу Ігоря Александрова ми говорити не будемо, попередили вони, оскільки ця справа вже в суді. Про справу Георгія Гонгадзе ми теж говорити не будемо, бо... Бо не будемо. І крапка. (Та сама «жирна крапка» від Януковича, презентована Тигіпком). А про кого будемо? Про решту загиблих. Приміром, про одного з українських журналістів, фіналом життя якого стало самогубство — так твердить прокуратура. Він, казали прокурори, був цілковито ницим, абсолютним невдахою, тому й наклав на себе руки. А підтвердженням тої ницості буцімто є те, що він вживав наркотики і навіть, як шепнула на вухо Генпрокуратурі його вдова, мав проблеми зі шлюбним життям.