Це цілком логічна, ба, навіть природна реакція — Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер заявив, що через нестабільну політичну ситуацію в Україні не можна говорити про терміни її вступу до Альянсу. Такий попередній вирок, як свідчить УНІАН, Генсек виніс, відправляючись до латвійської столиці, де вже почали готуватися до листопадового саміту НАТО.

Позавчора новий амбасадор Сполучених Штатів вручив вірчі грамоти Президентові України. Того ж вечора відбулася перша з'ява Вільяма Тейлора «на люди»: він постав перед фото- та телеоб'єктивами понад півсотні журналістів. На першій у Києві прес-конференції амбасадора Тейлора представляли урочисто, як зазвичай представляють у США президентів: «Пані та панове, шостий посол Сполучених Штатів Америки в Україні Вільям Тейлор».

CНД — це така неясна річ, організація не організація — інструмент не інструмент, що існує винятково в підсвідомості величезної маси людей. Більшість українців щиро вважає, що центр СНД — у Москві, можливо, навіть на Красній площі (хоча де-юре — в Мінську, там засідає виконком), і ще більше українців не знають, скільки держава платить за 14-річне перебування в СНД. Що реально робить СНД, окрім як раз чи двічі на рік збирає президентів, у чому матеріалізується її діяльність? Цього не знає ніхто. СНД лишається архетипним спадком СРСР, і обговорювати її можна хіба що на «фрейдівській кушетці» психоаналітика. Парадоксально: ця нереальність є політичною реалією. Будь-який натяк на те, що одна з країн-учасниць фантомної змови хоче вийти з СНД, тобто з цього «світу тіней», викликає серйозні політичні баталії.

Заходить Йомасала Хухіс у бібліотеку — а там Подерв'янський лежить, поруч із Байроном. Не в натуральну величину, а маленький такий, скоцюрблений. У двох примірниках. Взяв Йомасала Подерв'янського в руку, помацав за корінець. Поцілував у колонтитул і, заридавши, попер через вікно в нікуди. Тільки Філін, товста жирна сова, ухав у сусідньому гаю не так від потреби, як за багаторічною звичкою. Свирид Опанасович, фахівець фельдшерсько-акушерського пункту, ще до пєрєстройки виявив у Філіна склероз, але витрішкуватий хижак забув померти, тому ухав.

Ланселот Лоутон, шанований лондонський публіцист, любив Україну, як Лермонтов свою батьківщину, — просто так, «но странною любовью». Імовірно, він бував в Україні до Першої світової, а можливо, й ні; він не спілкувався з діячами УНР в екзилі і вся його підвищена зацікавленість Україною грунтувалася лише на «спортивному інтересі» дослідника Східної Європи. Дивує, що Лоутон, підданий імперії, обстоював незалежність України — фактично колонії іншої імперії, радянської, причому в таку епоху, коли Україна була розчленована між чотирма державами і самостійність бодай якоїсь із її частин абсурдно було навіть припускати.

—Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати.

Що відбулося з Батьківщиною за рік після Майдану? Куди вона рухається і як уникнути гальмування тієї помаранчевої енергії змін, якою вся країна надихалася восени-2004? Про це — серія бесід «УМ» з інтелектуалами, iнтелiгентами, розумом і совістю нації. Перше інтерв'ю було — з В'ячеславом Брюховецьким (у номері «УМ» від 1 листопада). Сьогодні ми запросили до розмови у «раді старійшин» знаного вченого, філософа Мирослава ПОПОВИЧА.

Сьогоднішньою публікацією розмови з президентом Києво-Могилянської академії В'ячеславом Брюховецьким «УМ» починає серію інтерв'ю з «радою старійшин» — ученими, інтелектуалами, аксакалами думки і духу. Нам здалося, що у вирі постреволюційних подій, які закрутили Україну у вузол важких, болісних тенденцій, суспільство майже не мало нагоди почути голос особистостей з великої літери, тих, кого називають мізками і совістю нації. Як оцінюють вони події за рік, що минув після повстання Майдану і майданів, які бачать помилки і надії на просвіток? Куди рухається наша держава і що можна зробити, аби вона не поповзла назад? Чого бракує нашій нації після пережитого листопада-грудня—2004?

Новий Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Яцек Ключковський увійшов у новітню історію України минулої осені — він був спецпредставником польського уряду та президента Кваснєвського на знаменитих «круглих столах» влади та опозиції під час Помаранчевої революції. «Президент Кучма, побачивши сотні тисяч людей на Майдані, гадаю, вже тоді прийняв рішення — він не хотів силового варіанта. Він дійсно хотів певного компромісу, який би залишив владу олігархам і дав новий розподіл влади між «Нашою Україною» та її супротивниками. Але Кучма не бажав розв'язання ситуації силовими методами», — каже тепер пан Ключковський.

«Охорона Юлії Володимирівни попросила вжити додаткових заходів безпеки, — винувато сказав технічний співробітник «1+1», коли на вході в телецентр мене та моє потерте журналістське посвідчення прискіпливо вивчали сек'юріті в чорному. — Тимошенко тут охоронятиме СБУ». «СБУ чи ФСБ?» — пожартувала я. Напередодні екс-Прем'єрка завершила бліц-візит у Москву і досягла неймовірного — Генпрокуратура РФ припинила міжнародний розшук громадянки Тимошенко і скасувала санкцію на арешт. Коли Юлія Володимирівна була на чолі уряду, в Москві її «шугали» і виглядали через Інтерпол. Коли вона пішла в негласну опозицію до Віктора Ющенка, з неї зняли ці гіпотетичні наручники. Тимошенко-Прем'єра в Кремлі не шанували, Тимошенко-опозиціонерку вітають із прихильністю. Якщо потрібна велика індивідуальна перемога, Юлія домовлятиметься не тільки з Путіним, а й із самим чортом.