Я виходжу з маршрутки вже через годину їзди з Ужгорода. За тою горою — Словаччина. До неї — кілька кілометрів. Кілька кілометрів нездоланності! Адже кордону тут ніколи не було. Його проклали після Другої світової, розділивши гору на українську і словацьку. Залишивши словаків в Україні, а українців — у Словаччині.

На довколишні подільські села Борсків не схожий разюче. Випадковий мандрівник, якого сюди заведе дорога, не побачить звичного сільського простору, а насамперед розлогих городів, які збігають до не менш розлогих левад уздовж річки. Зі своїх перших днів Борскiв закладався людьми інших уявлень про планування населених пунктів, іншої ідеології чи, якщо хочете, іншої ментальності. Довкола трьох головних вулиць, від яких відгалужуються, мов гілочки від дерев, коротенькі тупички, один за другим туляться на крутих пагорбах будиночки, причому декотрі майже до дахів сховані за височезними парканами. Городики біля них скоріше нагадують великі грядки. Варто додати, що все це ховається під густими кронами багаторічних дерев, — і в основних рисах архітектурний портрет Борскова буде намальований.
Ще два-три десятиліття тому подорожній зустрів би тут чоловіків із широкими бородами, яких ніколи не торкалася бритва, жінок у широких святкових сарафанах iз високою талією, почув би добірну російську мову — без звичного для наших міст українського акценту. Подібні села в середній смузі Росії — на кожному кроці, але в самому серці України — рідкісний виняток.

Чи то молодих дівок тут багато, чи просто нове село молодим назвали -версій щодо назви невеличкого нині села Молодівка, поки долали в його пошуках звивисті сільські дороги, в голові крутилося чимало.

...Сади тут були колись — до неба. Як зацвітуть яблуні з черешнями, заплівшись білими кронами в суцільний вінок — не намилуєшся цією небаченою красою, не надихаєшся пахощами! Хатини чепурненькі, чистота довкруг, як у німця, — не село, а рай. Німецькими тут були не лише порядки, а й значна частина населення належала до голяндерського роду — племені ще з часів, коли цариця Катерина розселяла голландців, де були ліс, вода і родючі землі. За чотири століття свого існування голяндерська колонія на березі Перевірського озера виросла у велике село, де змішалися й долі людські, і кров голландсько-німецька з українською. Німці принесли в поліську глушину не лише свої звичаї й культуру. Вони вчили поліщуків господарювати. І хтозна, яким би був нині цей край, якби у 1940-му голяндерці не покинули за наказом Москви і Берліна оброблені ними землі й не поїхали на історичну батьківщину...

Чимала полонина Нижня, що під горою Добушанка, за Австрії і Польщі належала дідові Марії Корчук. Без таких зазвичай розташованих далеко від населених пунктів пасовищ (у Західній Європі їх називають альпійськими луками) існування горян стало б, як кажуть гуцули, геть прикрим. Вони живуть в оточенні чудових краєвидів, але в малопридатному для ведення сільського господарства середовищі. Бог подарував красу, але вочевидь недодав грунтів. Тому тут кожен клаптик більш-менш родючої землі — особлива цінність. Кмітливі горяни придумали косу з коротким кіссям, що ледь сягає пояса, і вправно кладуть покоси на схилах крутизною близько 45 градусів. «Це справді так, — підтверджує Марія Федорівна, — бо живемо ж у скалі».
Співрозмовницю ми зустріли з граблями і вилами на невеликій, схожій на припічок сіножаті: праворуч — гора, ліворуч — стрімка річечка Черник. Ми не бачили сховане за лісом обійстя Корчуків. Збитий з пантелику отим «живемо у скалі», кореспондент «УМ», не зрозумівши образний вислів, спершу подумав, що ця родина збудувала оселю в якійсь скельній ніші. Нічого подібного: їхня традиційного зразка дерев'яна хата, вкрита гонтою, стоїть на пагорбі, з якого відкривається краєвид на вершини теж з незвичними назвами — Левурда, Садки, Штовпи, Гуковані та Полянський. Отже, жити в скалі — жити серед гір.

В імені цього античного міста, заснованого дві з половиною тисячі років тому на правому березі Бузького лиману, є щось нездоланно магічне. Бо інакше як пояснити дражливо-пекучий інтерес до нього наших сучасників, який, здається, набагато випереджає цікавість до не менш відомих давньогрецьких колоній українського Півдня — Пантікапея, Керкінітіди, Херсонеса Таврійського, Тіри?

Уявлення про Кам'янець-Подільський вперше я отримав у дитинстві. Завдяки книжці «Стара фортеця» і однойменному кінофільму (пізніше вийшов цілий телесеріал із тією ж назвою). Не беруся оцінювати художній рівень зазначених творів, але з них я виніс стійке переконання: місцеве населення наскрізь просякнуте духом марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму. До чого тут, власне, фортеця, збагнути було важко, а щодо самого міста, його історії, архітектури — повний нуль. Принаймні в пам'яті не відклалося нічого.