Судові процеси, на яких на лаві підсудних опиняються самі судді, завжди належать до резонансних. На Вінниччині закінчили розслідувати кілька таких кримінальних справ і направили для подальшого розгляду... колишнім колегам, для яких вони особливо не приємні (можна додати, що у двох випадках обвинувачення пред’явлено служителям правосуддя, що працювали головами районних судів). За однією із таких справ Апеляційний суд області, що слухав її по першій інстанції, нещодавно оголосив вирок.

Резонансне затримання наприкінці червня міського голови Немирова Віктора Качура одразу після того, як він отримав хабара викликало неабиякий резонанс — і високою посадою підозрюваного, і одержаною сумою в 1 мільйон 850 тисяч. Тоді суд дав санкцію на двомісячний арешт посадовця, а спроба адвоката врятувати підзахисного у зв’язку з поганим здоров’ям успіху не мала: комісійне медичне обстеження показало, що чоловіка можна утримувати в слідчому ізоляторі.

Сьогодні у школах України пролунає перший дзвоник. Армія школяриків у новому навчальному році поповниться понад 400 тисячами новобранців — саме стільки «першачків» уперше переступлять поріг своїх класів. Втішає, що це на декілька тисяч більше, ніж торік. Наприклад, на Воли­ні на 905 першокласників більше, ніж торік, на Тернопільщині — на 402, на Луганщині — на 564. Хай не демографічний вибух, але в класах поступово стає гамірніше. Щоправда, на тлі цих втішних тенденцій не може не тривожити інший факт: з освітньої карти цьогоріч зникне приблизно сто шкіл. Правда, чиновники це називають «призупинення діяльності». Водночас вірогідність відновлення цієї діяльності дуже і дуже невелика...

Скажімо, на Львівщині цьогоріч навчання не розпочнеться у 9 школах, на Вінниччині — в чотирьох, а на Хмельниччині, за словами голови Хмельницької облдержадміністрації Василя Ядухи, — аж у 82! Причому сумна тенденція зачепила навіть міста: скажімо, в Житомирі не відкриється школа №18. Її приміщення зведені понад 100 років тому і вже вичерпали свій технічний ресурс (наприклад, система опалення тут досі була пічна), повноцінного спортзалу і їдальні немає, споруда майстерні — в аварійному стані. Тому всіх дітей разом із вчителями переведуть до сусідньої школи.

Талановита книжка — це дзеркало, яке письменник підносить суспільству, причому показує воно завжди набагато більше, ніж хотів автор. Прозова тетралогія Юрія Завгороднього «Ошукані шукачі скарбів» (видавництво «Задруга», 2009), над якою він працював десять останніх років, належить саме до таких творів.

Михайло Потупейко належить до письменників, чиї імена в уяві пересічного читача пов’язуються з однією книжкою. Над розлогим романом–епопеєю «У лабетах смерті», в якому правдиво відбито події в українському селі 1920–30–х років і який після виходу у світ висувався на Шевченківську премію, він працював тривалий час, бо вважав його голов­ним твором життя. А були ж іще присвячені Коцюбинському літературознавчі дослідження, повісті та оповідання, активна праця в обласній «Просвіті», яку Михайло Миколайович очолював упродовж тривалого часу. Можливо, саме через велику громадську завантаженість він не встиг реалізувати всі замисли — наприклад, створити розлоге художнє полотно про свого земляка, відомого селекціонера Левка Симиренка. А одного разу десь наприкінці дев’яностих, згадуючи юні літа, він задумливо мовив: «Ще хочу написати про хлопців, з якими разом потрапив у гестапо...».

Збіг рік, другий, третій, обіцяна публікація не з’являлась, а Михайло Миколайович дедалі частіше скаржився на пам’ять. Навесні 2005 року, збираючись провідати його вдома, я на всяк випадок захопив диктофон. Ніби якесь передчуття підказувало, що слід поспішати. Розмова звелась переважно до спогадів про те, як по дитинству і юності майбутнього письменника прокотились буремні двадцяті, тридцяті і сорокові. Нині у вересні виповнюється три роки, як Михайла Миколайовича не стало, але його розповідь, яка в деталях відтворює перипетії долі, залишилась на касеті. А ще у фотокопії — чернетка короткої автобіографії.

Наслідки великої ожеледі 2000 року, яка знищила 90 відсотків дротового радіомовлення на території Вінниччини, за десять років не лише не мінімізувались, а, схоже, тільки посилились. Раніше стан радіомереж залежав від місцевих органів влади, які завжди знаходили кошти у місцевих бюджетах, аби полатати там, де порвалось. Нині, після вимушеного переходу на ефірне мовлення, трансляція залежить насамперед від Києва — вона напряму зав’язана на Національну радіокомпанію України, яка не лише дає «продукт» для слухачів, а й виступає замовником передачі сигналу в ефір.

Це відбувається щонеділі відразу після світанку. У точно визначених місцях країни в точний час люди відкривають спеціальні вольєри, встановлені на автопричепах, і в повітря здіймаються величезні пташині зграї. Такий мальовничий вигляд має старт чергових змагань iз голубино–поштового спорту. Птахи недовго кружляють у небі, прив’язуючись до місцевості, а потім, «зловивши азимут», вибирають маршрути до своїх домівок і щезають удалині.

Перехожий, який з першими променями сонця чимчикував на Південний Буг порибалити, випадково зачепився оком за багаття, яке залишили вчорашні відпочивальники. Воно викликало підозру, і коли чоловік підійшов ближче, то вжахнувся: у згасаючому вогнищі лежало напівзгоріле людське тіло.

«Не треба чекати милості від законодавця» — до такого висновку приходять усе більше тих, хто взявся розвивати зелений туризм. Десять років точаться розмови про закон, який підвів би під цей вид діяльності нормативну базу, шість років у Верховній Раді лежить відповідний законопроект, що вже кілька разів ґрунтовно переробляли, а нещодавно він укотре пройшов перше читання. Годі вже казати про фінансове стимулювання ентузіастів!

Коли я поцікавився в Оксани Бас, яка очолює обласний осередок Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму, чи діють на Вінниччині відповідна державна або регіональна програма, вона відповіла коротко: «На папері!». Більше того: навіть точної узагальненої інформації про кількість тих, хто надає такі послуги, знайти не вдалося. Спілка об’єднує два десятки власників агросадиб, готових приймати гостей, ще про декого можна дізнатися з особистих контактів, але скільки їх загалом — інформації немає. Кожен виживає на власний страх і ризик, отримуючи хіба що методичну допомогу. Утім якщо взяти до уваги потужний рекреаційний потенціал регіону, то це виглядає абсурдно.

На перший погляд, час проведення ювілейної виставки «Вінниця очима Артинова, Артинов очима вінничан», вибрали випадково. Документально встановити точну дату народження головного будівничого найбільшого подільського міста поки не вдається — відомо тільки, що він народився у 1860–му в Ніжині на Чернігівщині. Втім середина року, можливо, і є найзручнішим моментом для відзначення «загублених» дат, бо вона рівновіддалена як від його початку, так і від кінця.