«Туалет ван паунд. Адін фунт», — без звичної запопадливої усмішки киває в бік таблички з літерами WC єгиптянин у бедуїнському халаті. І, взявши монету, повертається до справи, від якої ми його відволікли: допомагає кільком похмурим чоловікам вантажити пожитки в кузов пікапа. Пункт Хамса Таманін («85–й кілометр») стоїть рівно посеред шляху з курортної Хургади, розташованої на Червоному морі, до міста Луксор, колишньої стародавньої столиці Верхнього Єгипту. Зазвичай упродовж дня тут зупиняються сотні екскурсійних автобусів. Але тепер на стоянці порожньо. Торговці згортаються й вирушають по домівках. За зборами з розпачливим нявканням стежать зо два десятки котів. Їм вочевидь загрожує голодна смерть: без підгодівлі залишками від туристичних сніданків у пустельному передгір’ї не вижити. А туристи навіть за найсприятливішого розвитку подій повернуться в Єгипет не раніше, ніж через місяць. Якщо ж справдяться прогнози песимістів, країна фараонів може виявитися закритою для масового туризму на роки.

За різними прогнозами, протягом двох тижнів революції Єгипет, у якому надходження від туристичного бізнесу посідають друге місце за надходженнями в бюджет після Суецького каналу, втратив тільки за цією доходною статтею від 1 до 3,1 млрд. доларів. Поки туристів добровільно–примусово евакуйовували з країни, розбурханої антипрезидентськими протестами, в російських та українських ЗМІ й на інтернет–форумах спалахнула істерія. Повернувшись із Хургади, ми з подивом дізналися, що за цей час там «стріляли», «громили готелі», «давили автомобілі танками» та ледве не брали в заручники іноземних туристів. А насправді — як можна було побачити на власні очі й відчути на власній шкірі — туристи насолоджувалися відпочинком у готелях та про безлади в Каїрі попервах дізнавалися хіба що з телевізійних репортажів Бі–Бі–Сі та «Аль–Джазіри». На тлі численної дезінформації, психозу і протилежних за полярністю суджень однозначним залишається чи не єдиний висновок: Єгипет, заражений «туніським синдромом», як і Близький Схід загалом, більше не буде таким, як досі. Чому і як саме може змінитися найбільша за кількістю населення країна арабського світу, кореспонденти «УМ» намагалися розібратися на місці.

Не знаю як кому, але мені перед Різдвяними святами завжди хочеться чогось особливого, щоб якимось незвичайним чином відчути єднання душі з Великим Небом. І цього разу мені справді пощастило. Бо саме на цю пору випало відрядження у село Рукомиш Бучацького району, де ще з прадавніх часів є унікальне, відзначене й благословенне Господом місце. І коли я вийшла край села з авто й побачила внизу перед собою цю засніжену долину в переливах сонячних бликів і храм з наскельною хресною дорогою, то в душі наче ангели заспівали. А потім настоятель стародавньої Свято–Онуфріївської церкви отець Михайло Суканець розповів мені про багато справді чудесних речей, які притягують сюди людей мов магнітом.

Ніхто не повинен залишитися на Різдво самотнім. Цей девіз міжнародна організація «Друзі спільноти святого Егідія» взяла на озброєння ще понад десять років тому. І цьогоріч удванадцяте влаштовує благодійний різдвяний обід для людей вулиці.

Шість років тому один із найбагатших бізнесменів України та Європи, зять колишнього Президента Кучми Віктор Пінчук отримав від тодішнього Прем’єр–міністра Януковича, за свідченнями джерел «УМ», непоганий подарунок — 137 гектарів унікального лісу поблизу селища Козин. Це поруч із Конча–Заспою, фактично — «найкозирнiше» мiсце для маєткiв вiтчизняних скоробагатькiв. До 2010 року маєток обріс високим глухим парканом. Територію всерединi облаштовують за найкращими традиціями ландшафтного дизайну, зводять споруди, оздоблюючи античною плиткою, а зовнi — суворо охороняють. І це незважаючи на те, що, за словами спiврозмовника «УМ», бізнесмен обіцяв «просто зберегти лісову зону». Місцеві чиновники коментують цю тему досить обережно й анонімно. А працівники з «лісу Пінчука» скаржаться на проблеми із затримкою зарплатні.

Україна у вівторок відзначила свій 19–й День Незалежності. У Києві офіційні святкування за участю перших осіб держави розпочалися з молебню. На відміну від попередніх років, він проходив не в Софії Київській iз представниками всіх конфесій, а в Києво–Печерській лаврі. Відправив службу, як і слід було очікувати, глава Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир. Хрестилися та били поклони перед камерами Президент та Прем’єр–міністр України, численні народні депутати й міністри.

Чи не вперше в історії ярмаркування у Великих Сорочинцях цьогорічне торжище офіційно відкрили навіть трохи раніше визначеної години. Зробив це, як уже повідомляла «УМ», Президент України Віктор Янукович, котрий прибув сюди з незвичним для VIP–гостей «запасом» часу… За таку пунктуальність глава дер­жави, без сумніву, заслужив окремої подяки звичайних ярмаркувальників, які втомилися від «маринувань» безпрецедентними заходами безпеки.

...Їдучи дорогами Курської області, ми обговорюємо дві віковічні проблеми, описані класиком: дурні та дороги. І погоджуємося: хто знає, як тут із дурнями, а от із дорогами тут усе гаразд. Це враження підсилюється, коли з центральних звертаємо на периферійні шляхи чи просто заїздимо до села — а таки ж асфальт та ще й гладенький! Парадокс, але одним із добродійників для російської глибинки виступає віце–прем’єр–міністр... України Володимир Семиноженко. «УМ» вирішила розібратися, як і чому він допомагає сусідній країні.

Одвічний ворог олігархів — головний комуніст держави Петро Симоненко — точно знає, звідки в українських «буржуїв» гроші — вкрадені в «трудового народу»! На критиці ситих мільйонерів (яка благодатна тема!) Петро Миколайович уже зуби з’їв і навіть учить українців у своїх трактатах, «як правильно вести класову боротьбу з буржуазією». Сам, щоправда, деякими благами заможного життя не гребує: журналісти не раз «ловили» Петра Симоненка в дорогезних костюмах та з «буржуйськими» годинниками. Акули пера жартують: капіталу Симоненка міг би лише позаздрити Карл Маркс.

Кореспонденти «УМ» днями й самі переконалися в «аскетичному» житті головного комуніста України: заміська «хатинка» родини Симоненків, виявлена нами під Києвом, пролетаріату точно не снилася. Як ви там казали, пане Симоненку? Ніякого бізнесу при владі й рівність усім трударям!

Відкриваючи Національний Сорочинський ярмарок, Президент України Віктор Ющенко нагадав усім присутнім про те, що він уособлює сьогодні не лише відновлення давнього торжища, а й відродження самого духу українства. Уже у ХХ столітті на кілька десятиліть перервала ту традицію лише безбожна більшовицька влада, що прагнула знищити як наші національні корені, так і головного «героя», власне, справжнього одвічного господаря Жабокрицького майдану — вільного українського селянина.

З травня нинішнього року у творчій майстерні Лариси Ковальчук–Шустерман не припинялася робота — на лляному полотні натуральними нитками майстриня вишивала точну копію української реліквії — прапора гетьмана Богдана Хмельницького. За зразок жінка мала лише фотографію. Сам же прапор, що належав гетьману і зберігся до наших часів, сьогодні експонують у Швеції в Королівському Військовому музеї Стокгольма, куди він потрапив як трофей під час другої польсько–шведської війни. Після здобуття Україною незалежності прапор кілька разів привозили до Києва, зокрема 2005–го його передавали для експозиції до Національного музею історії України.