Якось не хочеться спекулювати на макабричній цифрі 13. Однак те, що 13-та річниця незалежности України збіглася з черговим, доволі безнадійним для неї Рубіконом — виборами — є незаперечним фактом, що змушує замислитися.

У липневому, 41, номері районки «Романівський вісник» оприлюднено замітку «Не диміть людям в очі» за підписом Ліневича Й. А. і ще п'ятнадцяти мешканців станції Разіне Житомирської області про те, що біля вокзалу, в багатолюдному місці, спалюється сміття з прилеглих магазинів і ядучий дим із пластикових пляшок отруйнить повітря. А вже в 44-му номері «Романівський вісник» друкує допис начальника ст. Разіне Забусика Ю. А., вкупі з iще сорока чотирма підписами, з проханням (невідомо до кого) «заборонити йому (Ліневичу) чіплятися до людей, які ні в чому не винні, вирішити питання про відповідальність причетного щодо наклепів та обману вищестоящих керівників нашого району».

Все це ліберальне лайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі, у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування таких паразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові, настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава — тітка з жеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячись своїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих і нерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтю кримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім, як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив — неважливо куди і неважливо з якою метою — головне подалі й назавжди. Держава, обліпивши своє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життя та новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хто трапляється на її шляху — перш за все, звісно, патріотів.

Оксані Забужко належить безжально точне спостереження: дилемою українця в новітні часи майже завжди був вибір між не-буттям і між буттям-що-вбиває. О ні, не треба сприймати ці слова занадто спрощено. І в російській, і в радянській імперіях на вищих ієрархічних щаблях було чимало вельми успішних персонажів, які так і не позбулися м'якого українського «г». І все ж людина платила за свій успіх зреченням від свого родового коріння. Розплачувалася в кращому разі ставленням до своєї «Малоросії» як до благословенного краю пісень, шароварів і галушок, місія якого — вносити зворушливий місцевий колорит у багатюще загальноросійське панно (адже в'ятичам з костромчанами так само дозволено було в міру любити їхню «малу батьківщину»). Отже, платила за кар'єру асиміляцією в організм iмперії, а відтак — національним не-буттям.