— Андрію, на ваше переконання, чому і хто не зацікавлений у роздержавленні засобів масової інформації? Чому Верховна Рада вже кілька років поспіль не може прийняти відповідний закон?

— Більшість людей у роздержавленні видань зацікавлені: журналісти, які працюють у бюджетних газетах і які втомилися заглядати в рот начальникам, читачі, котрим потрібні цікаві газети, які правдиво розказують про те, що відбувається на місцях, а не співають осанну місцевим вождям. Не зацікавлений у роздержавленні ЗМІ чиновник, який не вміє працювати по–сучасному. Більшості політиків і чиновників важко змиритися з думкою, що преса має отримати повну свободу. Україна — одна з небагатьох країн у Європі, де все ще залишається преса, заснована органами влади. Це «совковий» рудимент, і наше завдання — якнайшвидше його позбутися.

Останнім часом активно говорять про запровадження в Україні незаангажованого і правдивого суспільного мовлення: Гуманітарна рада при Президентові ухвалила відповідну концепцію; свій законопроект у Верховну Раду подав депутат Андрій Шевченко і компанія; уже оприлюднено для обговорення відповідний законопроект від Гуманітарної ради, який, щоправда, цього тижня не визнала заступниця голови президентської адміністрації Ганна Герман, що курирує питання, але через хворобу деякий час не долучалася до процесу. Для загалу суспільний мовник однозначно асоціюється із утворенням громадського телеканалу. Втім питання стосується і радіомовника: на базі державного Українського радіо планується створити громадське радіо. Як перспективи такі трансформації впливають на роботу Національної радіокомпанії і чого очікують від нового статусу радійники — «УМ» вирішила з’ясувати у керівника НРКУ Тараса Аврахова.

Минулого тижня на засіданні гуманітарної ради при Президенті Віктор Янукович укотре пропіарив свою «відданість демократії», коли привітав країну з прийняттям концепції створення суспільного мовлення. Відповідальна за роботу зі ЗМІ заступник голови адміністрації Президента Ганна Герман також не обійшлася без пафосу, зазначивши, що влада вирішила відмовитись від державного телебачення, передаючи Національну телекомпанію в руки громадськості. За словами пані Герман, затвердження гуманітарною радою концепції — «революційний крок в українській медіа–системі».

Очікується, що вже цього місяця, як сказав Президент, Верховна Рада ухвалить відповідний закон — про створення Національної громадської телерадіокомпанії України. Утiм є великі сумніви, що НГТУ, створена на основі НТКУ, НРКУ й обласних телерадіокомпаній, суттєво відрізнятиметься від нинішньої офіційної «кнопки», яка мироточить цілковитою лояльністю до влади. Та й узагалі — чи вона постане як реальна величина.

Тарасові Аврахову, призначення якого першою спрогнозувала «УМ», дісталося в управління аж занадто роздуте «військо»: тисяча чотириста чоловік — не лише журналісти, що виробляють контент чотирьох державних радіоканалів, і радійники–техніки, а й симфонічний оркестр ще з кількома творчими колективами. Втім, який би не був кількісний склад державної радіоімперії, у неї майже не залишилося головного — частот, і дроти до «брехунця» у містах і селах дедалі більше обрізають. Тому навіть за великого бажання почути в Україні національного радіомовника дуже проблематично.

Цензура як контроль влади за поширенням інформації існувала та існуватиме в усі часи та в усіх країнах. Вона існувала в V столітті нашої ери, коли Папа Римський Геласій І видав список заборонених апокрифів. Вона існує зараз у демократичних країнах, які в гонитві за політкоректністю перейменовують роман Агати Крісті «Десять негренят». (Навіть у Радянському Союзі, який упроваджував ідею інтернаціональної дружби і плекав студентів–афроамериканців у Московському університеті Патріса Лумумби, Станіслав Говорухін екранізував цей сюжет за автентичною назвою). Тож говорити можна хіба що про посилення або послаблення цього самого контролю, який визначається різними факторами. У часи СРСР (від Леніна до Черненка) цензура мала винятково ідеологічне підґрунтя. В часи незалежної України ідеологія втратила однорідність і набула розмитих кордонів: кожний великий бізнес володіє власним медіа–холдингом чи бодай одним–двома вагомими ЗМІ, тож журналістові поки що є з чого вибирати. Як казала колись ведуча ICTV Іванна Коберник, «обираючи роботу, ми обираємо залежність, яка нам менш неприємна».

Ще недавно Юрій Плаксюк, тоді в. о. голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення, принципово відкинув закиди щодо утисків мов нацменшин, натомість констатував, що багато мовників ігнорує виконання законодавчих норм саме стосовно державної української мови. Тому несподіванкою стало призначення Юрія Олександровича керівником Держкомтелерадіо — за поданням нового Президента. Наша розмова з головою структури, у підпорядкуванні якої облдержтелерадіокомпанії, — про реалії і перспективи вітчизняного ТБ.

Рівно півстоліття тому було створено Національну спілку журналістів України. Щиро вітаємо самих себе і голову Спілки Ігоря Лубченка.
В «УМ» було досить питань на предмет того, чи відповідає НСЖУ «віянням часу»? На момент заснування ця структура, як і кожна професійна спілка, дбала про побут та повноцінний відпочинок радянської людини. Житлова площа для творчих працівників, санаторії та путівки — це все було предметом відання спілки. Після здобуття Незалежності боротьба пішла вже не за квадратні метри. В Україні почали гинути журналісти. На пресу тиснули: фізично, морально, матеріально. До вживаного слова «цензура» пришвартувались «темники». Але історія зробила новий виток по спіралі, і яскраві виступи за свободу слова призабулися. Нині найбільше важить гаманець засновника видання. Він формує колектив, вказує напрям руху, і всі йдуть за керманичем. Якщо щось не влаштовує — можна перейти до конкурента. Плюралізму в нас рівно стільки, скільки платоспроможних партій. Україна за Кучми та й після нього стала країною розвиненого цинізму. Але на Хрещатику, 27 переконані в тому, що професія журналіста — найкраща. Про все це — у розмові з Ігорем Лубченком.

Запропонована стаття аж ніяк не претендує на цілковиту істину у визначенні шляху розвитку електронних ЗМІ в Україні. Скоріше це - спроба розставити акценти там, де існують, на мою думку, штучні «шлагбауми», а подекуди трапляються відверті інформаційні диверсії, що негативно впливають на розвиток вітчизняного телерадіомовлення.

Уже півтора з лишком року, як усі ми, і журналісти зокрема, живемо «при Ющенкові», тобто за новим часом (це не комплімент владі, а констатація справді інакших умов життя). І це, безумовно, провокує природне запитання: які негаразди з числа тих, із котрими стикаються (або створюють самі) українські медіа, можна вважати найбільш актуальними і серйозними тепер?

Львівські журналісти виступають категорично проти відновлювальних робіт, що ведуться у центрі міста. Ініціатори цих робіт називають їх «реставрацією», медійники — «вандалізмом». Кожен залишається при своїй думці, тож представники ЗМІ вдаються до перманентних протестів, перебудова триває, а отці міста продовжують своє (не?)вдале керування. Щоправда, останнє вдається не завжди — днями преса знов пікетувала мерію з вимогами припинити будівельні заходи «на честь» 750-річчя Львова. Під мерією тоді зібралося близько сотні журналістів, робота місцевих депутатів була зірвана, розповіла «УМ» наша колега з львівської філії каналу НТН Вікторія Балицька.