Тож як дати раду Раді, тобто перебудувати її роботу таким чином, щоб і ліцензії видавалися, і мовники не скаржилися, і сама Нацрада більше не потрапляла у число найскандальнiших ньюсмейкерів? Як жартує заступник голови Нацради Віталій Шевченко, лише у двох випадках абсолютно всі без винятку знають, що слід робити: коли йдеться про футбол та чиюсь недолугу гру, а також коли йдеться про роботу Нацради. В цих ситуаціях охочих давати поради та вказувати на помилки буде хоч греблю гати, говорить Шевченко. І це при тому, що далеко не кожний здатен запропонувати справді щось корисне та гідне наслідування. Тим часом автори нового законопроекту про Національну раду (грунтовно переробленого порівняно з тим текстом, що виносився на перше читання) вклали у своє дітище кілька вартих уваги моментів, запровадження яких слід вважати і доцільним, і прогресивним. На них «УМ» зупиниться детальніше.

Сайт Курси в Києві kursikiev.com.ua інформує: І знову полку законотворців прибуло... Що ж, якщо СБУ пише законопроект «Про моніторинг телекомунікацій», який додасть цій службі нові «всепроникаючі» можливості, якщо під головуванням Геннадія Васильєва (з його «генпрокурорством» на обрії) створюється новий, зручний передусім для автора варіант Кримінально-процесуального кодексу, то немає нічого дивного чи несподіваного в тому, що за перо врешті-решт взявся Сергій Ківалов — голова Вищої ради юстиції України. Про що його законопроект? Звісно ж, про Вищу раду та про себе, її голову. Відтак, з якого із цих двох сюжетів почати — навіть і не знаєш.

Говорячи про Вищу раду юстиції, слід передусім вирішити, чи потрібен такий орган узагалі. Є Вища кваліфікаційна комісія суддів, є Вища рада суддів і є Вища рада юстиції... Наріжним каменем діяльності останньої є робота з суддівським корпусом. Під цією роботою слід розуміти, зокрема, розгляд подання на суддю, звільнення котрого, згідно з новим законопроектом, може ініціювати лише Вища рада юстиції. Але ж остаточне рішення в будь-якому разі лишається за Верховною Радою, яка суддю на посаду призначає. При цьому, однак, хід поданню щодо зняття повноважень з судді дає ВРЮ. Проте судді пропонують, щоб до цього долучалася ще й думка Вищої ради суддів...

Загалом в українському праві чомусь не містяться дефініції найважливіших понять. Таких, приміром, як «закон» чи «кодекс». Мабуть, вважається, що подібні речі, як-то кажуть, носяться у повітрі і є зрозумілими для будь-кого. Однак чи не з цього починаються усі правові проблеми нашого суспільства? Невігластво ще нікому не додало ваги чи впевненості, натомість примножило питання, залишені без відповіді. Отже, що таке кодекс? За загальноприйнятим тлумаченням, це збірка законів. Серед останніх розрізняють кримінальний, цивільний та адміністративний кодекси. Коли ж назва кодексу нарощується ще й словом «процесуальний», це означає, що в ньому йтиметься про те, яким чином до пересічного громадянина застосовуватимуть норми першої групи кодексів. Проте зрозумілим є те, що Цивільно-процесуальний кодекс розглядає механізми правовідносин у цивільному процесі — всі моменти, пов'язані з подачею позовної заяви, з формуванням доказової бази, з оскарженням рішення суду першої інстанції тощо. Один із групи творців нового ЦПК, колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін коментує для «УМ» роботу над кодексом. Пройшовши стадію другого читання у Верховній Раді, ЦПК нині готується до третього читання. У кодексі, що має бути прийнятим на вимогу Ради Європи, є чимало позитивних новацій — принаймні так стверджує Віктор Шишкін.

Прийняття Цивільно-процесуального кодексу є необхідною передумовою для нормального, цивілізованого життя суспільства. Це те, що дозволить чіткіше визначити правові стосунки між громадянином і державою, громадянином і громадянином, тобто це той документ, який з нормотворчих законів є чи не найголовнішим. Зараз можна стверджувати одне: новий Цивільно-процесуальний кодекс є нагальною потребою. Але й те, що його проект, який нині розглядається, не є абсолютно узгодженим з новими реаліями, також відповідає дійсності. Тож поспішати з прийняттям нового ЦПК нам, попри все, не потрібно.

Я думаю, що нам не бракує законів про міліцію. Їх достатньо, аби вони ще тільки виконувались... Поновити законодавчу базу, звичайно, можна. І передусім необхідно міняти закон про оперативно-розшукову діяльність, закон про оперативно-слідчі дії. У цих законах все те, що застаріло, давно треба міняти, але, на превеликий жаль, коли подібна ініціатива постає, вона зіштовхується з нерозумінням працівників міліції.

Повноваження СБУ продовжують розширюватися — і все це в рамках боротьби з тероризмом. На жаль, «Закон про боротьбу з тероризмом» був прийнятий, і це дало підстави не просто додати СБУ нових можливостей, а фактично зробити їх безмежними.

«Україна молода» продовжує замислюватись над законами, прийнятими впродовж минулої сесії Верховної Ради. І поступово приходить до висновку, що цікавіше за законотворчість може бути лише використання її, так би мовити, не за прямим призначенням. Тобто майже як тоді, коли з кулькових ручок «народні умільці» робили навіщось вазочки для квітів абощо. Кому потрібні подібні витвори, не відомо, мабуть, і їхнім авторам. Однак невинність подібного хобі ми з легкістю вибачаємо, чого не скажеш про випадок, коли з самого поняття «закон» виробляється казна-що.