Відкинути упередження стосовно Моцарта — ось що запропонували французи ще у 2009 році, коли здійснили масштабну постановку історії геніального композитора, забарвивши її електронними гітарами і «ревучими» піснями у стилі рок.

Протягом 2012–го автор цих рядків прослухав 1230 платівок, випущених саме цього року: в більшості випадків це були повноцінні (студійні) релізи, «розбавлені» невеличкою кількістю максі–синглів, збірників та «живих» альбомів. Я не впевнений, чи згадана цифра дає мені змогу робити остаточні висновки, проте на більш–менш ґрунтовні судження, мабуть, напрацьовано. Тож головний із–поміж висновків–вироків такий: загалом у світовій поп–музиці тривають усі тенденції минулого десятиліття, що характеризувалося художньою компілятивністю, несвіжістю, самоповтором і цитуванням, браком яскравих новачків та оригінальних замислів…

До приходу холодів (під кінець літа й на початку осені) неспинне шоу­бізнесове колесо ніби пришвидшило свій монотонний оберт, видавши «на­гора» кілька платівок із категорії «Ну нарешті, дочекалися!». Однак чим активніше зима вступала в «юрисдикцію», ніби заморожуючи творчі потенції музвиконавців планети Земля, тим чіткіше постало розуміння, що рік поточний — то період насамперед розчарувань. Про його загальні підсумки читайте невдовзі, наразі ж перед вами резюме трьох останніх місяців.

Для тих, хто був українським підлітком наприкінці 1990–х і хто виростав на новій музиці незалежної України, це ім’я стане приємним і несподіваним нагадуванням — про ті часи, ту музику, нас тодішніх. Перші пісні Юлії Лорд («Танець душ», «Шукаю світло», «У мене є щастя», «Брудна як ангел») і досі звучать актуально і якісно. Як їй це вдавалося? Як їй вдавалося час від часу повертатися на українську естраду, записувати нові пісні і знімати нові кліпи («Дух молоді», «Муза Медуза», «Бонні і Клайд»), а потім знову зникати і знову повертатися? Здається, Юлія Лорд ніколи не думала про правила музичного ринку, який не пробачає нашим музикантам навіть декретних відпусток... Поза тим співачка знову з нами. Вона встигла презентувати відео на дві нові пісні — «8 секунд» і «Тіло», а ще пояснити, що творча пауза — наслідок не лінощів, а хотіння збагнути, яким є її головне призначення. Тепер попереду — новий альбом і бажання лишитися в музиці назавжди.

Сумовита поп–картина світу, де переважали пастельно–прісні тони, що її нам намалювало перше півріччя, у другому семестрі стала яскравішою: кількість хороших платівок хоч і не набагато, та все ж зросла. Знову–таки, в усіх випадках не йдеться про якісь революційні відкриття — просто про роботи високого рівня. Причому зринула доволі неочікувана тенденція: найліпші, за оцінкою «УМ», альбоми належать виконавцям, що практикують важке звучання, натомість «молода електроніка» — смалить у куточку…

Лейбл «Наш формат» видав другий альбом молодої етно–хіп–хоп–формації із Запоріжжя «Крапка». Альбом має назву «Хрестики й нулі».

На відміну від дебютного релізу «Живий», що був ніби концертною версією виступів групи, заснованої 2009 року, новий, справді ретельно записаний на гарній студії альбом за всіма показниками стоїть на порядок вище від першої спроби заявити про свою творчість світові. Передусім його вирізняє неудавана відкритість усім явним і неявним викликам нашої такої суперечливої доби, чітка продуманість месиджів, концептуальність і, головне, вишуканий смак. Велику роль відіграла і якість запису, драматургія вибудови треків. Як результат — вималювався головний посил авторів диску.

Отже, саме новий альбом і став приводом для нашої зустрічі з Тарасом Білкою — фронтменом і головним генератором ідей нетривіальної групи «Крапка».

Легендарний опен–ейр 1969 року, що відбувся в Бетелі, штат Нью–Йорк, ось уже понад 40 років залишається чи не найгучнішою музичною подією в меломанських колах. Більшість фестивалів під відкритим небом вiдтодi взяли «Вудсток» за приклад, і йдеться не про організацію. Адже спершу запланований як платний, «Вудсток» на­решті зібрав 500 тисяч людей, а організатори припинили брати гроші за вхід на територію ферми, де тривало дійство. Легендарний фестиваль відомий, перш за все, своєю атмосферою та єдністю тисяч молодих і не дуже людей, які прийшли послухати музику та «поділитися миром і любов’ю», як казали представники тодішньої субкультури хіпі.

Концерту «перців» в Україні чекали дуже давно. Натякати на візит до Києва музиканти почали ще восени: басист гурту Флі Бальзарі повідомив у своєму Твіттері про бажання виступити в Україні, а соліст Ентоні Кіддіс так взагалі намотав прапор України, який українські фани кинули йому під час одного з концертів у Роттердамі, на мікрофонну стійку. Отже, українцям залишалося лише затамувати подих і терпляче чекати офіційного повідомлення. Радісна звістка не забарилася — Red Hot Chili Peppers вписали Україну до списку країн світового туру, і 25 липня здійснилася мрія тисяч меломанів.

Перший день на пісенному конкурсі в Юрмалі виявився більш ніж вдалим для української конкурсантки Марії Яремчук. Вісімнадцятирічна донька Назарія Яремчука отримала від журі 96 балів iз 99 можливих і справедливо очолила рейтинг претендентів на перемогу, фінансова частина якої становить сто тисяч євро.