Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові у 2010 році (перевидання від 1978 року, «Ардис»). Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 році. Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і виконавцями Голодомору 1932–1933 рр. То був тільки короткий період у їхньому житті. І були вони лише знаряддями злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших організаторів «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість до українських хліборобів, насправді позбавлених усіх людських прав, загнаних у гетто без можливості втечі й задушених голодом у власній хаті. Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою для людей «нижчої раси», і взагалі, навіть не раси, а — матеріалу для ліквідації «не менше шести мільйонів людей» (обидва автори називають ту цифру).

Суд комуністів над письменником — справа звичайна. Можна сказати — традиційна. Комуністи і посткомуністи з Міністерства юстиції пам’ятають, як це робиться. Попередньо треба провести обшуки в родичів і знайомих, викликати якнайбільше свідків звинувачення тощо. Суд має бути всенародним і закритим. Для звинувачення досить виписки висловлювань із книжки.

Сьогоднi часто можна почути: «мораль і політика несумісні. Мораль — справа відносна. Набридли розмови про мораль...» То говорять посткомуністи. А комуністи взагалі насміхалися над мораллю, так само, як над релігією. Або сердились. Прокурор Погорєлий кричав: «Ви пишете: у нас нині головна відмінність між людьми виступає у вимірах морально–етичних, а не політичних. То хто кого буде судити — ви мене з моральних, чи я вас — з політичних позицій?» — «Хто як уміє», — відказав я. З тих пір ми мало змінилися. А тим часом проблеми моральні стукають у вікно. І щораз голосніше. А вуха закладені ватою комунізму, потім — посткомунізму і просто кримінального індиферентизму...

Влада, яка не має програми, починає зі зміни законів.

Згадаймо, що в «Історії одного города», а саме — города Глупова, Салтиков–Щедрін виводить ряд градоначальників, які бачили, що закони у Глупові не діють, тому приходили зі своїми законами. Серед них був і прожект «Об упразднении всех наук, с таким, однако, расчетом, чтоб российское государство в учености было впереди всех».

Пристрасті навколо трагічної долі Поета ущухають. Мова його поезії стає зрозумілішою в контексті сучасної літератури, яка значно піднялася над ледачою простотою соцреалізму. Стало легше читати ускладнені форми поезії. Але реалії епохи споживацтва відчужують молодь від Стусівського ідеалізму і від таких понять, як безкорисне служіння і добровільна офіра... А щодо вад освіти сучасного читача, то ці вади лежать на поверхні: філологічні і філософські тексти заформалізовані, що завжди було ознакою напівосвіченості.

Декілька років тому точилася навколоцерковна полеміка, головним фігурантом якої був митрополит Одеський (УПЦ МП) Агафангел — кавалер совєтських орденів, депутат Верховної Ради України І скликання. Власне, гіперактивний діяч «русского православія» глибоко в проблеми не входив. Зате одеська вчителька Галина Могильницька у своїй книзі «Літос» так проникливо витлумачила слова, які вживає ієрарх, а також сенс фактів, які він замовчує, що вийшов класичний зразок релігійної полеміки початку XXI ст. Єдина перевага одеського ідеолога — його митра і засоби масової інформації. Якби чесно зважити те, що написав Агафангел, і те, що написала вчителька, то митрополитові треба було б тихо відійти «на покой». Але школа, з якої вийшов заслужений діяч «сергіянської» церкви, учила перемагати хай навіть методом лисиці, що прикинулася неживою.

Якось цією весною мій приятель Василь Овсієнко отримав запрошення з Росії. Зателефонував мені:

— Нас із Вами запрошують на липень до Пермського лагерного музею.

— Дякую. Я вже там був, — відповідаю.

— Та я там уже був п’ять разів після того. Просили давні друзі, чекають...

Щоб не вдаватися в інтроспекцію, я вдався в амбіції і кажу:

— Там мене не пам’ятають.

9 березня 1930 р. у Харківському оперному театрі розпочався суд над українською інтеліґенцією. В народі казали: «Власть сатани». Казали: «Лиха іскра поле спалить — і сама щезне». А вони навіть жартували: «Опера СВУ. Сценарій ГПУ».

У час телебачення та інтернету людина, з одного боку, має доступ до широкої інформації. Хто шукає інформацію, той знаходить. З іншого боку, заклопотана людина, як та коза у казці: «Бігла через місточок, схопила кленовий листочок...» Поверховість суджень, напівосвіченість і приблизність понять стали пошестю нашого часу. Кожен «щось чув», а нічого до ладу не знає, де він «чув дзвін». Навіть на збиту тему Голодомору деякі журналісти говорять у множині й не задають собі труда вчитатися не те що у концептуальні публікації, а хоча б у виступи Президента. Біда в тому, що до появи «електронних джерел» ми проходили школу марксистсько–ленінських джерел, що оперували темними поняттями: «імперіялізм», «буржуазний захід», «прогресивні сили» тощо. А головне, що тут і не потрібні були коректні поняття, бо все одно висновки були наперед задані — «єдино правильні йдейні висновки». То була імітація мислення, імітація науки, наукоподібність, пристосована до цензури.

На Волині вдавалися до цього міцного вислову, щоб зупинити людину, яка плете нісенітниці так, наче має тебе за дурня. При тому зупиняли без усіляких церемоній... З приходом більшовиків у 1939–му «сон рябої кобили» твердо узаконився в агітпунктах, відкритих у кожному селі й при кожній школі, і то вже зупиняти не можна було. У Сибір вивозили навіть таких, що не потакували брехунові. Особливо навантажували брехнями екскурсоводів, бо ж то вважалося унаочненою агітацією. Їм замовляли текст, їх перевіряли на ідейність, і кожен затямив: «маслом каші не зіпсуєш».