Кілька років тому в Японії вийшла друком перша й наразі єдина антологія української літератури, де було зібрано шістнадцять новел сучасних українських письменників. Тоді ж в українських медіа прозвучало ім’я перекладачки Ольги Хоменко. Ця жінка отримала ступінь доктора філософії у Токійському університеті і тривалий час жила в Японії. Нещодавно вона взяла участь в іще одному українсько–японському проекті — виданні українських казок японською мовою. Якщо у випадку антології української новелістики було спочатку здійснено переклад, а потім кілька місяців шукали видавництво, то тут видавництво «Фуку–інкан», яке спеціалізується на дитячій літературі, замовило переклад українських казок. Були перекладені народні казки «Лисичка–суддя» та «Хитрий півник». Видавець обрав казки про тварин, бо вони існують у всіх країнах і їх найбільше люблять японські дітлахи. Ця культурна подія й стала приводом нам з Ольгою Хоменко зустрітися в Києві й поговорити про літературу — перекладну й оригінальну, японську, українську й світову.

Скільки французьких фільмів ми бачили, скільки французьких книжок прочитали! Там завжди присутня вона, противна тітка, яка сидить при вході в елегантний будинок, епізодична консьєржка, яку й героїнею ніяк не назвеш, яку хочеться проминути якомога швидше. У романі французької письменниці Мюріель Барбері «Елегантна їжачиха» така консьєржка є героїнею. Їй співчуваєш, з її дотепів смієшся, з нею цілком може асоціювати себе вдумливий читач. Рене Мішель є консьєржкою в Парижі, в будинку для дуже заможних. Тих, кому не загрожує жодна криза, бо вони її планують. Ще одна героїня — дванадцятирічна дівчина Палома, яка живе в цьому будинку, в родині, де немає тепла, дарма що її батько — депутат Національної Асамблеї від соціалістичної партії. А третій — японець Какуро Одзу, вдівець, що купив одне з помешкань у цьому розкішному будинку і пожвавив його застиглу, мертвотну атмосферу. Цих трьох поєднала справжня дружба, чи не найбільша цінність цього світу. А книга про них стала бестселером у Франції та за її межами. Цифри продажів — колосальні: мільйон проданих примірників у шістдесятимільйонній Франції! Кожен шістдесятий француз купив «Елегантну їжачиху»!

Так, звичайно, коли розпродається бестселер, спрацьовують механізми масової поведінки, коли покупець робить не індивідуальний, а дещо нав’язаний вибір, не без цього. Книгу перекладено багатьма мовами, що з книгами французьких авторів трапляється часто — французів на ринку світової літератури дуже багато. Але «Елегантна їжачиха» — твір направду незвичайний, не тільки за змістом, а й за побудовою. Та й за емоційним наповненням також. Ніхто не прочитує текст так, як це робить перекладач, і я, перекладачка «Елегантної їжачихи», маю право говорити про це.

Як я вже казала, у творі троє героїв — консьєржка Рене, дівчинка з родини депутатасоціаліста Палома і заможний вдівець Какуро. Але у творі є й четверта героїня — філософія. Філософські тексти читає у своїй комірці консьєржка Рене. Філософствує у своїх щоденниках юна розумниця Палома. Какуро демонструє своєю поведінкою несподівану й дуже привабливу життєву філософію. Навчається на філософському факультеті сестра Паломи — Коломба, один із найнеприємніших персонажів книги. Фаховим філософом є й авторка «Елегантної їжачихи» Мюріель Барбері, яка їде в Київ на презентацію своєї книги поукраїнськи. Мені пощастило поспілкуватися з нею «електронкою», і Мюріель відповіла на деякі мої запитання.

Дата «Восьме березня» щось символізує лише для пострадянського світу. І це привід не тільки чекати уваги від чоловіків, яких ми вітали чи не вітали з Днем мужчини. Це завжди привід поговорити про місце жінок у суспільстві, в творчості, в коханні.

З неперекладністю — в житейському сенсі — ми зустрічаємося, тільки–но довідуємося, що у світі є більше однієї мови. Для двомовних українців перший досвід неперекладності переживається при ще несвідомому зіставлені української й російської. Виходить, у цих нібито й близьких мовах трапляються дуже суттєві незбіги. Є слова, які не можна перекласти, можна лише багатослівно пояснити те, для чого в іншій мові є одне слово. Ми чуємо, як російськомовні громадяни України несвідомо вплітають у своє мовлення українські прислів’я — і не тому, що не знають російських, а тому що українські передають якісь інші значення. І чуємо, як абсолютно україномовні інтелектуали, буває, вживають російські звороти з тієї самої причини: коли потрібно передати сенс, а його складовою є мова, якою його висловлюють.

Яким має бути шкільний підручник із історії України? Сьогодні про це багато сперечаються й дискутують. Відомий український історик Наталя Яковенко розповіла про своє бачення нових книжок з історії для школярів. Вона пропонує не лише інший зміст, а й іншу форму підручника...

Мистецький детектив — одна з найбільш вдячних форм організації художнього тексту. Гадаю, маю право казати це як професіонал. Витвори мистецтва найбільшою мірою надаються на роль матеріальних об’єктів покладання духовного змісту. А якщо письменник ще й демонструє знання, якого не мають рядові читачі — мистецький ринок (як аукціони, так і чорний), технології вироблення й підробки, знання реалій Середньовіччя, коли вироблялися найзагадковіші малярські шедеври — до його книги виникає особливе зацікавлення навіть у колах тих, хто нібито ніколи не цікавився гостросюжетною літературою, або принаймні публічно демонструє зневагу до цього жанру.

Дуже цікаво порівняти те, що може розповісти про той чи інший предмет дослідник–чужинець та пересічний, проте зацікавлений свідок епохи. Це два різних знання, які доповнюють одне одного, іноді конфліктуючи між собою. У того, хто все це знає зсередини, виникає певна гординя, мовляв, я все одно знаю краще. Але, якщо бути чесним із собою, то доведеться визнати, що добросовісний, сконцентрований на предметі західний дослідник багато працював у архівах, чого не робили люди, які просто жили в той час. Та й безсторонній погляд збоку завжди цікавий. Бо ж завжди ефективно порівняти, що знаємо «ми», і що знають «вони».

Саме такі думки виникали, коли авторитетна французька русистка й совєтолог Сесіль Весьє презентувала у Французькому культурному центрі свою нещодавно видану книгу «Інженери людських душ при владі. Література й політика в СРСР (1944—1986)». Йшлося про речі, зрештою, дуже добре відомі всім нам, хто старший певного віку. І тому варто говорити не про те, ЩО розповідала нам дослідниця із Франції, а про те, ЯК усе це було переповідано. З цієї презентації можна зробити кілька висновків, цікавих для нас.

В Українському домі відбувалася виставка–ярмарок «Арт–Київ», а в PinchukArtCentre відкрилася експозиція номінантів премії цієї престижної галереї, і ці дві події привернули велику увагу мистецької критики, а в маленькій галереї «Коло» на бульварі Лесі Українки майже не поміченою пройшла виставка одного з найцікавіших сучасних художників Миколи Кумановського «Умовні українці». І книга відгуків на вернісажі лишилася майже порожньою. І річ не в тім, що на виставці не було відвідувачів. Вони були, і немало, хоча експозиція тривала недовго і відбувалася саме в розпал епідемії грипу. Та, певне, той шок болю, те відчуття людської кризи, яке пробудили роботи Кумановського, позбавили слів і тих, хто хотів щось сказати, і тих, хто не хотів.

На українському книжковому ринку з’явилися було так звані книжки есеїстики (або, вірніше, книжки так званої есеїстики), куди відомі й не дуже українські письменники спробували втулити всі написані ними нехудожні тексти — рецензії на книжки в провінційних або й у столичних газетах, анонси про якісь події, оперативні звіти ... Здавалося, автори хотіли зберегти для вічності все минуще — кожне написане ними слово, дарма що писане поспіхом, тільки для заробітку. Четвертий граматичний час («були з’явилися») вжито тут не випадково: з’явилися та й зникли, і зараз тих книжок нема. Бо попиту на такі книжки не могло бути за визначенням. Хоча, звичайно ж, ті тексти, які прийнято називати багатозначним словом «есеї», можуть бути покладанням сенсу тою ж мірою, що й оповідання чи романи. А то й ще більшою.

Саме такого роду тексти Видавництво Грані–Т друкує в серії De profundis. Задумані збірки таких есеїв, коли цей жанр не є випадковим, коли, окрім есею, літератор не міг написати нічого іншого. Назву серії головний редактор видавництва Діана Клочко розробила у співавторстві з Олегом Покальчуком, чиї есеї з’явилися у першій книзі цієї серії. Урочиста назва De profundis (із глибин) виникла не випадково. Адже в цій серії мають видаватися есеї, які б мали бути сповіддю як не Богові, то людям.

Із письменників–класиків мало водночас і таких популярних серед найширших верств, і таких загадкових. Певне, тому й на мистецькі події як у масовій, так і у високій культурі до ювілею Миколи Гоголя реагують дещо завзятіше, ніж на вшанування інших класиків. Коли чуєш у громадському транспорті чи на базарі обговорення російського фільму «Тарас Бульба», мимоволі чується фоновий регіт гоголівських чортів і згадуються слова тезки Гоголя Бердяєва про «нечеловеческую пошлость», яку так умів бачити великий письменник.