Ілля Лукаш у Киргизстані мав прізвище Лукашов — його дід, переїхавши з України до Сибіру, доточив до прізвища -ов, щоб «не виділятися». Бабця Іллі родом із Поділля, навпаки, намагалася говорити серед киргизів не російською, а українською, причому вивчила дві основні мови на півдні країни — киргизьку й узбецьку, від неї Ілля перейняв основу мови.

У лютому Україна знов побачила свого Президента. Він «спілкувався з народом» та їздив до Брюсселя доводити «незмінність курсу євроінтеграції». Чому беру одне й інше в лапки? Як виглядало спілкування з народом, можна було оцінити передусім з «хіта» тих чотирьох годин — звернення акторки обласного театру в Кіровограді, фактично доведеного до абсурду. І невідомо ще, чи не з навмисним наміром жителька «малого Парижа–Єлисаветграда–Кіровограда» так передала куті меду — аби асоціативний ряд повернення до любих Віктору Януковичу брежнєвських часів був більш ніж очевидним. Журналісти, котрі хотіли поставити запитання Януковичу або хоча б дізнатися про місце спілкування в рамках «Діалогу з країною», такої змоги не мали.

Коли в 1999 році Гжегож Мотика і Рафал Внук видали спільну книжку «Пани і різуни», яких тільки образ у свій бік вони не почули. «Мотика роздряпує мурашник польсько-українських стосунків»; «ніяких розмов із бандитами бути не може»; «що можуть знати молоді про ті події?» тощо. У тій книзі вперше було заявлено про спроби порозуміння між представниками Армії Крайової (пізніше «Воля і Незалежність») та УПА на теренах Закерзоння. Починаючи від невеликих зустрічей на локальному рівні на Підляшші і Ряшівщині, аж до спільного нападу на будівлі органів комуністичної влади в Грубешеві. І хоч про ці факти знала широка громадськість, уявити спільні відзначення річниць цих порозумінь, відкриття спільних пам'ятних знаків під егідою ветеранських організацій з обох сторін досі було фантастикою.

Коли молодий соціолог iз Херсона Микола Гоманюк вирішив розширити коло співпраці Центру молодіжних ініціатив «Тотем» від двосторонніх (польсько-українських) відносин до тристоронніх, залучивши словацьку сторону, виявилося, що цей тристоронній пакет, поданий до Вишеградського фонду, є єдиним в Україні, отже, безальтернативним. Полягав він в обміні досвідом молодих громадських організацій, у презентації культури національних меншин свого регіону. Поляки представляли сліди єврейської культури на Люблінщині, словаки — діяльність українсько-русинської громади на Пряшівщині, а херсонці запланували показати, як можна презентувати спадщину єдиного в Україні шведського села, а також здобуток німецької, польської та єврейської спільнот обласного центру.

Коли спитати пересічного поляка, проти кого воювала УПА, почуємо відповідь: звичайно, проти поляків! Десятиліттями за нашим західним кордоном побутувало переконання, що саме в Польщі велася найзапекліша боротьба Української Повстанської армії. У формуванні цього переконання переплелися дві різні історичні події на двох територіях: антипольська акція в 1943 році на Волині, а також боротьба УПА на теренах Підкарпаття («десь у Бещадах») після війни.

17 квітня 1991 р. Україна видала закон про реабілітацію жертв політичних репресій. А на півроку раніше херсонський відділ товариства «Меморіал» при облраді «вибив» призначення пільг реабілітованим жителям області. Тоді перший секретар Херсонського обкому Кушнеренко запросив представників товариства на розмову і почув від них: «Фронтовики і партійні мають пільги, а жертви режиму — ні». На той час таких людей в області «Меморіал» налічував близько 200. Кушнеренко відповів, що стільки «бюджет потягне». Тоді Август Вірлич згадав ще й за вдів репресованих, котрих знали близько п'ятдесяти. «І це бюджет потягне». І тоді Херсонська облрада вперше в Україні видала постанову про виділення пільг за підписом Мельникова, майбутнього представника Президента в області. Отже, реабілітовані отримали 50 відсотків знижки оплат за квартиру, безплатний проїзд у транспорті... «Багатьох ошелешило, коли ми на І з'їзді репресованих про це доповіли, — згадує відповідальний секретар Херсонської науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» Август Вірлич. — Таким чином ми ще до прийняття закону таких людей пошанували».

Напевно, багато знайомих Романа ще довго замислюватимуться над тим, наскільки (не) закономірною, чи (не) очікуваною була смерть цієї молодої талановитої людини. Невідомо, чи зробив би він ще стільки ж, чи скоро вичерпався б творчо й фізично. Тому найбільш прийнятним було б поставити три крапки й навести слова Йогана Конрада: «Нехай думають, що хочуть, але я не мав охоти втопитися. Я хотів пливти, аж поки не втону - а то не є те саме...»

«Псові б не побажала того пережити, що ми...», «Не хочу нарікати на Україну, але я була постійно голодна...», «Тримали нас там, як у кліщах, немов у концтаборі...», «Коли починаю це все згадувати, не можу заснути до ранку...» — такі-от уривки зі спогадів жінок, котрі пройшли горнило кількох переселень, зокрема в 1947 році. Загалом ідеться про русинок із сучасної Словаччини, які побували у Радянському Союзі, а пізніше змогли вирватися з чужини і повернутися додому. Є серед них і такі, які виїхали з польської частини Лемківщини, приміром народжена у Мушинці Вікторія Гарняк(ова), з дому Кочанська, пожила свого часу в Сталінській (Донецькій) області України, потім на Тернопільщині, заміжньою була у Косові на Франківщині, а тепер живе у Бардієві, неподалік своєї історичної вітчизни.

«Можу похвалитися, що маю український диплом номер один (з тризубом) доктора філологічних наук», — каже відомий україніст, дослідник культури українців Словаччини, перший закордонний член НАНУ Микола Мушинка, якому 20 лютого виповнилося 70 років. Диплом доктора філології панові Мушинці у 1990 році мала видати Москва. Він відмовився прийняти «серпасто-молоткастий» документ і таки дочекався свого. Згодом, у 1997 році, його обрали академіком Національної академії наук України.

Незнаною сторінкою історії залишається переселення в 1947 році 12 тисяч українців iз Чехословаччини на терени Волинської та Рівненської областей. Ще менше відомо про те, що від 60-х років велика частина оптантів — а власне під такою назвою ці 12 тисяч увійшли до історії — поверталися на свою малу батьківщину.
У 1946 р., у розпал різного роду міграцій у Центрально-Східній Європі, влада Чехословаччини звернулася до Радянського Союзу з пропозицією обміняти чехів-колоністів iз Волині (проживали там iз середини ХІХ ст.) на тих українців, росіян, білорусів, що опинилися на території Чехословаччини. Було ясно, що за вищеназваними категоріями Празі йшлося передовсім не про одиниці емігрантів, що різними шляхами ще у міжвоєнному періоді потрапили на постійне місце проживання до Чехословаччини, а про етнічних українців Пряшівщини. Нараховувалося їх близько 100 тисяч, вони проживали цілісно, часто в суцільно русинських селах і становили для чехословацької держави певну проблему.