Другого грудня Надзвичайний та Повноважний Посол України в США Олег Шамшур вручив спеціальний диплом та орден «Герой України», присвоєний «... за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі» колишньому диригентові й керівникові Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка у США Григорію Китастому, його сину Андрію.
Міртала Пилипенко та її сестра Ася Гумецька, професор філології Мічиганського університету, доньки відомого в Україні письменника та громадського діяча, засновника Спілки селянських письменників «Плуг» Сергія Пилипенка та Тетяни Кардиналовської — перекладача, викладача, автора споминів «Невідступне минуле». У 1933 році Сергія Пилипенка заарештували як «ворога народу». Лише в 1998 році, коли були відкриті архіви, сестри дізналися, що батько навіть не дістався до Сибіру — був замордований в застінках НКВС. Під час війни Мірталу разом із матір’ю та сестрою німці вивезли в Німеччину як остарбайтерів. У 1947 році родина емігрувала до США.
Художню освіту Міртала здобула в мистецькій школі при Бостонському музеї мистецтв. Скульптурі вона присвятила більше 40 років.
...Здавалося, ми дещо знали про цю країну, то ж і відкривати там нiби нічого. Бразилія — це перш за все карнавал, самба, ламбада, тропіки, пляжі, Амазонка,— найповноводніша річка у світі, джунглі, папуги, дорогоцінне каміння... Бразилія — це найбільша країна Латинської Америки, п'ята у світі за величиною території. А з ключових відомих слів: Пеле, «Маракана», Жоржі Амаду, який продав 50 млн. своїх книг-бестселерів на 50 мовах світу і якому лише з фатальної несправедливості не дали Нобелівську премію. Ну а Ріо-де-Жанейро — це вітрина країни. Ось тільки залишалося пересвідчитись, що Ріо, ця нездійснена мрія Остапа Бендера, — дійсно щось дивовижне.
Правду кажучи, перше враження від Перу було жахливим. Уявіть собі: більше семи годин перельоту з Ньюарку (це в США) до аеропорту Ліми — модерного, як і всі міжнародні порти. Десять годин чекання подальшого одногодинного рейсу до аеропорту міста Куско. Далі — маленьким автобусом-таксі в «глибинку». Пейзажі за вікном: навкруги запиленої густим глиняним порохом дороги — руді, лисі гірські хребти.
Ось перше на нашій дорозі поселення з глиняними халупами, повз які уздовж вузенької вулиці виставлені столи-лави з сільським крамом: щойно забиті кури з лапами сторчма, ще паруюче м'ясо на кшталт воловини чи свинини, виставлених на шматочках сірої, запраної, тканини. (Це пізніше дізналася, що в Перу майже не вживають яловичини, йому адекватне м'ясо лами і її різновидності — альпаки, з їхнього ж молока роблять сири, бринзу). Повз цей «торговий ряд», ледве не зачіпаючи його бортом, посувається наш автобусик. Бідно зодягнені, маленькі на зріст засмаглі люди в пончо і без, великі зграї обідраних дітей, мов циганчата. Ось порпається у смітті бездомна чорна худа свиня. У мізках — перша паніка: «Боже милий! Куди і для чого я сюди забралась?..»
...І як потім під кінець подорожі була засоромлена моя нетерпелива, егоїстична совість. І скільки захоплюючих емоцій виливаю я тепер на бідні голови моїх друзів і незнайомців! Результат виявився абсолютно позитивним в усіх відношеннях — духовному, емоційному, інформаційному. І це я намагатимусь довести в цій неквапливій, як споконвічний образ життя інків, розповіді.
...Була весна 1923 року. Клава — донька бухгалтера і домогосподарки з пролетарського району Харкова, Москалівки, — тільки-но закінчила школу. Їй — неповних 17 літ. Подруга намовляє її піти «записатися» в артистки. Вони обирають найпопулярніший у місті театр (нині це Драматичний театр імені Тараса Шевченка) і йдуть до його художнього керівника Миколи Миколайовича Синельникова, який був на ті часи не менш відомим і знаменитим, ніж Станіславський, Вахтангов, Мейєрхольд.
Київський віртуоз-скрипаль Василь Попадюк знаний півсвітові. Нашим українським талантом захоплюються перші особи іноземних держав, дипломати й бізнесмени, багаті й знамениті, досвідчені музиканти, колеги й непідготовлені слухачі. Король Хусейн дарує йому іменний годинник. Королева Софія запрошує повторювати візити-концерти. В Іспанії його називають «Живим нервом», «Маестро скрипка», в Америці — «Золотою скрипкою», в Канаді, де він переміг у півфіналі конкурсу СВS Great Canadian Music Dream, — «Сучасним Паганіні». Ним захоплюється і пишається українська діаспора американського континенту: «ще один наш феномен», «ще один, хто славить Україну».
Цього жовтня в Колумбійському університеті відбулись чергові, П'яті «Григоренківські читання», організовані спільно з Фондом Григоренка в рамках Українських студій Гарріманського інституту Колумбійського університету. Учасниками англомовних читань були як етнічні українці, так і американці, які відвідують Українські студії Колумбійського університету або цікавляться українською тематикою. Зустріч зафільмували французькі документалісти. А все почалось з велелюдних Днів пам’яті Петра Григоренка, організованих у 1992 році в Києві і Москві... Дисидентство українського правозахисника Петра Григоренка було особливим. Серед правозахисників 60-х років і пізніше (окрім Сахарова — вченого зі світовим іменем) він мав найвищі звання та посади представника радянського істеблішменту: генерал, професор, начальник кафедри кібернетики Військової академії ім. Фрунзе (Москва)...
На Віктора Ющенка чекали українці Нью-Йорка, парафіяни обох нью-йоркських церков — католицької святого Юра і православної — святого Володимира, працівники Українського музею мистецтв і, зичайно, 370 зголошених представників громади на урочистому банкеті. Всі готували сценарії, виступи, привітання на підйомі і пафосі святкування 14-ї річниці незалежності в Києві, коли Президент інформував усю Україну про єдність команди, задоволення від роботи свого уряду, втілення ідей революції.
Історія Вероніки, яка нині стала всесвітньо відомою саксофоністкою, буквально приголомшила глядачів Клубу українського кіно при Колумбійському університеті Нью-Йорка, де з ініціативи його президента Юрія Шевчука був показаний український документальний фільм «Вероніка і саксофон» за участю молодої режисерки з Києва Олени Фетісової. (До слова, нещодавно фільм отримав диплом 1-го Фестивалю документального кіно «Контакт» у Києві). І річ не в тім, що 23-річна Вероніка ще студенткою здійснила успішні концерти в Києві, Москві, Парижі, що вона талановита і її, напевне, чекає успішне майбутнє. Всіх нас, глядачів, зворушило саме те, ціною яких зусиль зуміла вона реалізуватися. Адже раннє дитинство, від народження до семи років, вона провела в будинку для сиріт у Криму, звідкіля її взяла на виховання у свій родинний дитячий будинок жителька Сімферополя Ірина Кожухарова, яка і дала їй своє прізвище. Тому її родина — це мама Ірина і більше десяти братів і сестер — теж колишніх сиріт. І саме завдяки підтримці Ірини Іванівни Вероніка продовжувала своє захоплення грою на саксофоні, в 14 років вступила в московське Гнесінське музичне училище і закінчила його. Нині навчається в Музичній академії, бере участь у мастер-класах у Парижі, у Міжнародному конкурсі саксофоністів у Брюсселі. І ось стала героїнею документальної кінорозповіді, що теж пішла світом...
