Старенький клуб, єдиний на все село магазин, бруківка з вибоїнами, відсутність газу та лише один пам’ятний знак про події далекої минувшини — так виглядає нині село, яке 450 років тому подарувало світу Євангеліє, на якому присягають вірно служити Україні всі президенти держави. Ще минулого серпня уряд затвердив план заходів iз підготовки та відзначення ювілею Пересопницького Євангелія. До 29 серпня 2011 року — дня, коли святкуватимуть ювілей, часу залишилося обмаль, а зробити потрібно дуже багато. Минулого тижня, щоб визначитися з обсягом робіт, презентувати місцевим мешканцям проект будівництва та послухати думки самих сільчан сюди нарешті завітало мiсцеве керівництво на чолі з головою Рівненської облдержадміністрації Василем Берташем.

Серед білого дня на шлюзовому мосту через річку Устя, що на вулиці Кіквідзе, численні перехожі спостерігали, як молода жінка перелізла через мостові поручні та опинилася на обмерзлій бетонній опорі. Жінка повідомила, що хоче звести рахунки з життям, зістрибнувши з мосту в річку. Впродовж двох годин співробітники МНС та працівники швидкої медичної допомоги, котрі прибули на місце події, переконували 30–річну Оксану, мешканку Рівненського району, не робити дурниць.

Знайдені людські останки зовсім не здивували працівників Дубенського міжрайонного онкодиспансеру. Сам диспансер розташувався у приміщенні колишнього монастиря кармеліток, а його підземелля медичний заклад нині використовував для зберігання овочів. «Про те, що там є людські захоронення, технічним працівникам, які часто навідуються до підвалів, відомо давно, — розповів в.о. керівника Дубенського міжрайонного онкодиспансеру Андрій Коник. — Вони не раз бачили якісь кістки та череп при вході, але ці рештки ніхто не чіпав і нікого вони не цікавили».

Чому саме у Рівному? Сама Ліна Костенко пояснила це тим, що колектив Рівненського драмтеатру кілька років тому взявся поставити на сцені її поему «Берестечко». Однак у поетеси не було певності, що акторам вдасться відтворити справжній дух поеми, тож діючи за принципом «очі не бачать — серце не болить», Ліна Василівна на виставу до Рівного так жодного разу і не приїхала.

У міському бюджеті не знайшлося 1,5 мільйона гривень, щоб компенсувати збитки КП «Рівнеелектроавтотранс» за пільгове перевезення у місцевих тролейбусах учнів та студентів.

Автомобіль 21–річного Валерія о четвертій ранку на автодорозі Київ — Рівне поблизу села Бриків Корецького району зупинив автоінспектор. Представившись співробітником спецпідрозділу «Кобра» та пред’явивши посвідчення, він вилучив у водія документи на авто й почав вимагати гроші за їхнє повернення. Молодого водія здивувало те, що інспектор працював один на червоному автомобілі Mitsubishi Lancer. Згодом пригадав і те, що загону «Кобра» вже два роки, як не існує — після спроби поспілкуватися мовою жестів з одним із українських політиків. Тому Валерій не забарився звернутися до правоохоронців.

Коли у вересні 1939 року Червона Армія вступила на Західну Україну, чимало людей зустрічали її з квітами, хлібом–сіллю, адже вірили, що прийшло звільнення від поляків, хоч і частково знали про ті події, що відбувалися на «совіцькій» стороні. Про це нині добре пам’ятає і 93–річний рівнянин Володимир Повстанський. Але минуло лише кілька місяців і нова влада почала утиски, арешти й гоніння. От і батьків Володимира, визнавши їх куркулями, вивезли у травні 1941 року до Казахстану, де вони вже за рік і згинули.

Й нині цей мудрий чоловік, якому довелося довгий час працювати в підпіллі, пережити страхіття сталінських тюрем та таборів, пройти спецпоселення, часто замислюється, як тоді так сталося, що однією хвилею, без підготовки і пропаганди народ кинувся боронити свою землю.

Провести «рейд» по селах і хуторах Радивилівського району Рівненщини в пошуках антикваріату 37–річному Петру запропонував знайомий, що встиг увійти до нього у довіру — 39–річний Віктор із села Башарівка. Петро займався у містечку Почаїв сусідньої Тернопільщини дрібними валютними операціями та водночас скуповував різні старовинні речі. Тож на пропозицію придбати чимало цікавих речей за низькою ціною валютник погодився без вагань, а слова Віктора «бери побільше грошей» його не насторожили. Втім ця поїздка ледь не стала останньою в його житті.

Днями двоє невідомих грабіжників у масках увірвалися до приміщення одного з рівненських відділень Ощадбанку в мікрорайоні Ювілейний. Сталося це близько 17–ї години вечора, тож у філії перебували двоє дівчат–касирів, охоронець та один клієнт — 17–річний хлопець. Злочинці діяли настільки самовпевнено, що навіть не стали затримувати хлопця, а просто відштовхнули від віконечка каси. Хлопець вибіг на вулицю та почав кликати на допомогу.

Про батька і сина Михайла та Івана Носалів у багатьох рівнян до цих пір живуть добрі згадки. Й про створення музею Носалів у будинку, де їхня родина свого часу мешкала, у місті велося теж багато розмов. Адже довгий час до скромного священицького будинку навпроти Свято–Успенської церкви, де завжди пахло чебрецем та м’ятою, по допомогу приходило чимало людей. Нині ж мало хто з рівнян згадає, де розташовувався цей будиночок на вулиці Шевченка. Затиснутий серед висотних споруд, обшарпаний вітрами, з обдертою штукатуркою, продірявленим дахом, зарослий бур’янами, він ніби доживав свої останні дні...