Влада Тунісу позавчора оголосила про арешт перших підозрюваних у причетності до теракту, скоєного на пляжі курортного міста Сус минулої п’ятниці. За словами міністра внутрішніх справ Наджема Гарсаллі, затримано велику групу осіб, ймовірно причетних до цього злочину. Точну кількість заарештованих глава МВС не назвав.

Є люди-титани, які здатні змінити хід історії, життя, мистецтва. Скульптор Михайло Лисенко сформував повоєнну українську скульптуру. Зробив її живою, дав їй настрій, вирвав із буднів і направив у вічність. Цим поставив її на один щабель зi світовою. Тобто став людиною епохи. Своїми роботами виховав не одне покоління чудових скульпторів. Його руку можна впізнати у роботах кращих скульпторів Радянської України — Василя Бородая, Олександра Вітрика, Віктора Сухенка, Миколи Суходолова та багатьох інших.

Художник Андрій Антонюк привіз до столиці шматочок Богопільської церкви, що на Миколаївщині. У цій церкві в дитинстві він молився зі своїм кращим товаришем Миколою Вінграновським. Коли поета не стало, Андрій проілюстрував вірші друга цілою серією картин.

Виставка, яку «не стидно показати світу», відкрилася 8 грудня в Будинку художника. Так охарактеризувала роботи відомого художника Феодосія Гуменюка голова Київської спілки художників України Наталія Литовченко. Він один із небагатьох художників, які працюють у жанрі історичного живопису. Його картини, розмір яких сягає до 3-4 метрів, як підручник з історії чи народознавства — тут і Мазепа з візитом у Карла ХІІ, і Северин Наливайко, і творець першої Конституції України та Європи Пилип Орлик... і вся історія країни періоду Гетьманщини постає як на долоні.

Так вже сталося, що є «державні» діти. Не багатьом із них щастить позбавитися отого ярлика «нічийності» й знайти собі родину. Українці не поспішають усиновлювати малюків (не надто престижна в нас ця справа), іноземці ж їдуть по наших дітей до України залюбки, але держава неохоче віддає свій генофонд за кордон (на те, звісно, є свої причини). Ось і зараз Міністерство освіти і науки тимчасово не приймає заявки від іноземних громадян на всиновлення українських сиріт. Причина радикальних дій, запевняють у міністерстві, – відсутність звітності на раніше всиновлених українців іноземними батьками. Маленькі громадяни нашої країни (українцями всиновлені діти є аж до досягнення повноліття) просто губляться у закордонних просторах. Заборона все-таки подіяла на іноземців, і звітів за десяток днів в українські консульства надійшло набагато більше, ніж звичайно приходить за півроку.

Національна мережа мобільного зв'язку life:) цими вихідними в центрі столиці провела найбільший розважальний захід в історії України — lifebox-місто. Кияни, котрі вже звикли до різноманітних розважальних заходів, все-таки дивувалися тому дійству, що розгорнулося на майдані Незалежності 3 та 4 вересня. Мало того, що майданом розгулювали яскраві зелено-червоні скриньки із ніжками, а на величезній сцені виспівували караоке, тут ще й задарма роздавали стартові пакети life:) тим, хто не полінувався просто заповнити анкету і вистояти в черзі. Хоч черги й нагадували старі часи перебудови, коли за ковбасою та хлібом можна було простояти годинами, проте у черзі за life:) стояти було куди приємніше. Тут жартували, веселилися, розповідали анекдоти, заводили нові знайомства, і хто знає, можливо, саме в цій черзі знайшли одне одного не одна майбутня подружня пара, адже із life:) життя дійсно стає цікавішим.

«Ех, шкільні роки чудові...» — згадувалася пісенька зі шкільних років, коли я впевнено крокувала по вранішньому місту серед гамірної малечі, що поспішала до своїх шкіл із букетами квітів.
— Мамо, мені дороги не видно через цього букета, — жалівся хлопчик, років шести, з величезним букетом осінніх квітів, котрого мама вела за руку. З усього було видно, що малому не зовсім зрозуміло, чому його зрання витягли із теплого ліжечка і ведуть у якусь «невідому» школу.
— Йди, Андрійку, жвавіше. Той букет тобі дорогу до знань прокладе, а ти лінуєшся його нести, — повчала мама сина, певно, хвилюючись у відповідальний день не менше за малого.
Мабуть, немає жодної дорослої людини, котра б не згадувала про свої шкільні роки, ну принаймні про окремі з них, з особливим душевним теплом, як про неповторну юність. У тому, що ця юність дійсно неповторна, пересвідчилася і журналістка «УМ», намагаючись «перепрофілюватися» в одинадцятикласницю однієї з київських шкіл. Попри всі старання скинути з себе (аж страшно сказати) 6 років практично неможливо, одинадцятикласниці з мене не вийшло, бо все-таки 23 — це не 16. Проте побувати в учнівській тусовці як свій серед своїх мені все-таки вдалося. Враження — ніби тих шести років і не було.

Сім'я, що не дбає про своїх дітей, втрачає статус родини. Там, де немає піклування про свою кров, немає розуміння того, що без відданої самопожертви неможливий завтрашній день, тільки сіється бур'ян роздору, що приглушує цвіт квітів майбутнього — дітей. А чи має право країна, що не турбується про своїх дітей, називатися державою і об'єднуватися в націю?
Сьогодні, коли близько п'яти з половиною неповнолітніх українців йдуть до школи, це запитання більш ніж актуальне. Не варто нині збиватися на патетику й говорити «великих слів велику силу», не будемо забирати чужого хліба, потрібно просто зазирнути в сусіднє село, щоб зрозуміти, яка ми родина і чи маємо право нею називатися.

Незабаром у Броварах під Києвом з'явиться перше в Україні дитяче містечко для сиріт — такого у нашій країні ще не було, а от у світі подібна практика досить поширена. Асоціація «СОС-Кіндердорф Інтернешнл» ось уже 55 років вирішує проблему сирітства в оригінальний спосіб — створює цілі міста для обділених батьківською любов'ю дітей, де малюки знаходять справжні рідні домівки. Український дитячий «населений пункт» з'явиться у рамках всесвітньої акції цієї асоціації за кошти Всесвітньої федерації футболу — ФІФА (цього року вона фінансує створення шести подібних містечок у світі). Наскільки ж така система виховання прийнятна для українських дітлахів, наразі не може сказати ніхто. Результати побачимо під кінець наступного року — за словами організаторів, саме у грудні 2006-го місто буде готове прийняти своїх перших маленьких жителів.

У деяких українських селах було таке повір'я — напередодні першого шкільного дня загадати дитині розв'язувати свою пуповину, щоб перевірити, наскільки у знаннях дитя буде метикувате. От як здолає школярик хитромудрий вузлик, так і наука йому піде, а як ні — то вже хай начувається. Можливо, наші пращури й знали те, чого сьогодні не знаємо ми, проте, на щастя, сучасна людина озброїла себе знаннями, й допоки дитя буде «плутати вузлика», батькам варто потурбуватися про те, як найкраще психологічно підготувати своє чадо до школи. Адже саме від позитивних вражень перших днів, місяців навчання залежить подальше зацікавлення або ж неприязнь до знань, науки, успішності у житті вцілому.