Я часто запитую: от які шанси в країни, яка перебуває у стані війни, зберегти державність, якщо більшість телеканалів належать московським політичним емігрантам або проросійським олігархам, які розганяють кремлівську риторику на мільйонну аудиторію щодня?

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює.

Ця дискусія не нова, і мені якось незручно ув’язуватися у цей тупий спір (коменти під постами – такий треш, що просто рука не піднімається відповідати). Я вже не кажу про згадки щодо моєї мами, «позорить свою матір, патріотку, Героя України…».

Усім шляхетним друзям «це не наш шлях, ми демократи і європейці» відразу скажу: як би ми з вами інтелігентно не поправляли очочкі над шахівницею і не старались дєлать ліцо, гопніку, який перевертає шахівницю, плювати і на нас, і на гру, і на наші очочкі.

У Люби було дві улюблені фрази: «прорвьомся» і «пусть весь мір підожде». В цьому була якась така впертість чи щось таке, снага і життєдайність в умовах відвойованого у міра простору ларька.