У документальному фільмі режисер Віталій Загоруйко підняв одну з найменш досліджених в історії визвольних змагань українців у ХХ столітті тему — діяльність СБ ОУН. Жодної кінохроніки в його розпорядженні не було, бо ж їх узагалі не існує. Навіть фото з повстанського життя сьогодні — це велика рідкість, адже з міркувань конспірації фотографувати щось суворо заборонялось. Однак, залучивши спеціалістів із Центру досліджень визвольного руху, Галузевого державного архіву СБУ та спираючись на спогади колишніх членів ОУН, автор професійно реконструював надзвичайно складну сторінку історії організації. Аби «оживити» суху архівну інформацію, яку взято в основному з радянських звітів–донесень, режисер досить вдало використав прийоми ігрового кіно, тож фільм набув потужного емоційного звучання.

Швидше б, швидше!.. Катерини, святого апостола Андрія, а тоді Наума (що «наводить на ум»), великомучениці Варвари, Сави («було б тобі не варварити й не савити, а було б тобі мички прясти»), святого Миколи Мирлікійського — охоронця жінок і мандрівників, та ще 22–го — зачаття праведною Ганною пресвятої Богородиці... Швидше проминути–промчати ці куці грудневі дні, коли охляле сонце, завершуючи свій старий цикл, повзає над самим обрієм, уже не даючи поживи всьому живому й безжально збиваючи наші ритми, — і вирватись на простір, на нову живлющу енергію та нове благодатне коло, що вивершиться таїною Купала. Тому–то в цьому грудні маємо стільки свят–забав (а це ж час посту) — аби протистояти темним силам, які так і сунуть зусібіч. А молодюсіньке сонце вже чекає, аби народитись і явити нам свою цілющу силу, й стрепенути–оновити світ — для розквіту, для буяння і плоду, бо такий предвічний закон земного життя.

Постать гетьмана України Івана Мазепи — чи не найконтраверсійніша в нашій вітчизняній історії. Вже три століття навколо неї точаться гострі суперечки: одні возвеличують та героїзують гетьмана (він незмінно тримав булаву майже 22 роки), а інші донині принижують і проклинають. І цей пекучий поділ має у своїй основі одне ключове питання: чи визнаємо ми себе українцями, тобто приналежними саме до цієї землі і відповідальними за неї? Коли так — то ми мазепинці, і Мазепа для нас — символ визвольних змагань багатьох українських поколінь, символ державної незалежності.

Гетьман Іван Мазепа зробив непростий вибір — спробував за допомогою шведської армії Карла ХІ вирвати Україну з–під влади московського царя. Ця спроба здобути своїй Вітчизні свободу зазнала тоді поразки. Подібні приклади бачимо в історії інших націй та народів, коли провідники, як–от Йоганн фон Паткуль у Лівонії, Станіслав Лещинський у Польщі, Дмитро Кантемир у Молдавії — використовували підтримку сусідів. Характерно, що героїчні спроби всіх цих провідників здобути незалежність для своїх народів чи обстояти їхні національні права закінчились поразкою, після якої вони змушені були емігрувати. А згодом їхні вчинки оцінювались кардинально протилежно: представники національних історіографічних шкіл називали цих людей героями, піонерами національного руху, а їхні опоненти — запроданцями. Не дивно, що царська, а згодом радянська історіографія та пропаганда винесли Іванові Мазепі вирок: «зрадник свого народу і Росії»...

У Музеї шістдесятництва (він зараз «приймакує» у музеї Михайла Грушевського) зібралося понад 60 полотен Люби Міненко, які впродовж років малярка подарувала йому. А тут — її 60–річний ювілей. Тож вирішено було приурочити до нього цю хоч і не дуже велику за обсягом, але містку виставку, якій авторка дала назву «Велика сповідь».

Єдиний екземпляр цієї рукописної книжки (власне, авторський оригінал!) без початку й кінця (отже, й без назви) дивом уцілів у катаклізмах історії, і в 50–х роках ХІХ ст. його знайшов в одному з монастирів південної Черкащини невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький–Ілліч та передав Пантелеймонові Кулішу. Лише 1912 року, тобто пробувши в безвісті півтора століття, збірка побачила світ. Знавці нашої середньовічної культури називають її однією з найцікавіших книжок XVІІ ст., а Іван Франко зарахував збірку до найкращих надбань українського письменства.

Донедавна вважалося, що, крім знаменитого полотна Іллі Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану» та ще кількох робіт, історичного живопису в українському образотворчому мистецтві майже немає. Таку думку спростовує виставка, що відкрилася 21 січня у Республіканському будинку художника. У світлих виставкових залах українська історія заговорила на повен голос. Тут ми маємо не лише серйозне мистецьке явище, яке ще буде скрупульозно аналізуватися знавцями та широко обговорюватись, а й вагому політичну подію, що, як завжди, викликає в одних щире захоплення, а в інших — неприховане роз­дратування.

Видавництво «Смолоскип» уже не раз брало на себе поважну місію з видання дуже цінних і потрібних суспільству книжок. Тепер разом із Міжнародним благодійним фондом В’ячеслава Чорновола «Смолоскип» випустив у світ шостий том творів відомого політика й дисидента, без якого годі уявити роки боротьби за незалежність від союзного ярма. У цьому томі вміщено матеріали, які стосуються періоду від звільнення В’ячеслава Максимовича з ув’язнення

30 жовтня по слизькій дорозі поволі рухалася вантажівка, оббита килимками, а за нею понуро ступав невеликий гурт людей, проводжаючи в останню дорогу сухеньку бабусю, що, тяжко наробившись і пекельно настраждавшись за свої 85 років, мовби прилягла спочити у труні серед квітів. Ховали Анастасію Петрівну Тарнавську, незламну українку, яка чесно пройшла відміряний їй Богом земний шлях і не раз умирала за рідну Україну.

Благодатного липневого дня до меморіального музею–садиби Івана Семеновича Козловського, що в Мар’янівці на Київщині, з’їхалось багато люду. Їхали не тільки машинами й автобусами, а й возами, в які були запряжені заквітчані у стрічки коні, і бажаючих на цей нині досить екзотичний вид транспорту було особливо багато, надто серед дітей. А скликали мар’янівці разом із київським Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» гостей, аби не тільки вшанувати пам’ять свого великого патрона, який увічнив їхнє село у світовій культурі і зробив для нього так багато, а й відзначити апогей літа, що в нашого народу увінчується велично–містичним святом Івана Купала (свідомо трохи змістивши його в числі).

Після смерті Романа Шухевича весною 1950 р. головним командиром УПА, головою проводу ОУН та головою Генерального секретаріату УГВР став Василь Кук (13.І.1913 — 9. ІХ. 2007) — псевдо «Василь Коваль», «Леміш», «Ле», «Юрко», «Ведмідь», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка» та багато інших. І Шухевич, і Кук у підпіллі посідали чільне місце, водночас різко відрізняючись один від одного. Особиста зв’язкова Р. Шухевича Катерина Зарицька розповіла на допиті: «Шухевич, хоч зазвичай і давав високу оцінку «Лемішу» як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що він не вміє й не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання. У свою чергу, «Леміш» як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, у Подільському краї й на Сході, завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки та цій території і при вирішенні тих чи інших питань уникав радитися з Шухевичем...».