Дейкр Стокер, Айєн Голт. «Дракула: повстання мерців» (Х.: Клуб сімейного дозвілля). Книжка з такою назвою — небажаний гість літературного часопису; зазвичай таке добро на поріг не пускають, бо ж однієї лише назви досить, щоб написати вичерпну рецензію з чотирьох–п’яти літер. Але у цьому разі йдеться про виняток. Принаймні з двох причин. По–перше, Дейкр Стокер — справді нащадок класика ірландської літератури. По–друге, хоч як це парадоксально звучить, усі дотеперішні з’яви графа Дракули у світовій літературі були... нелегальні. Ще вдова Стокера відзначалася дивовижною затятістю у боротьбі за дотримання авторських прав на образ вампіра №1. Попри те, що «оригінальний» Дракула фактично не мав нічого спільного зі своїм історичним прототипом, саме трансильванський володар Влад Цепеш докотився до ролі завсідника творів масової культури, й родинна оборона фантазій Брема Стокера перетворилася на пекельно марудне заняття.

Уве Бол зняв арт­хаузний фільм. Неймовірність цього факту потребує тлумачень. Це майже те саме, якби Андрій Кокотюха видав книжку «Нотр дам де Каменяр: криза патерналізму в конфлікті семіотики», і ця праця спричинила б нечуваний фурор у середовищі літературознавців та філософів.

Остаточно відвоювавши для себе місце в пантеоні божевільних геніїв сучасності, Трієр склепав кіно, в якому «режисерський задум» розчиняється в історії хвороби, й уся ця надзвичайно жорстока і безглузда мішанина більшою мірою заслуговує не на компромісний «антиприз», а на елементарне людське співчуття.

Після його смерті нічого не сталося ані з рок–музикою, ані зі співаною поезією, — пісок уміє їсти мовчки, тільки шерхотіння й розвіяні прості акорди нагадують про його ненажерливість, про цю його кляту здатність бути простором втраченого часу і придбаних зі значною знижкою втрат. Сучити з піску мотузки — ось що залишається, і нікуди від цього заняття не втечеш; якщо тобі по–справжньому потрібні ті спеціальні мотузки, котрими душа кріпиться до реальності, згодиться навіть пісок. Тим більше, що його можна видобувати з–під землі й на нього можна чекати разом із вітром і вечірньою газетою в руках, розбивши своє дзеркало і опинившись поблизу межі.

Приблизно щоп’ять років Стівен Кінг видає збірку новел (у «гіршому випадку» — повістей). Це вже не просто традиція, а своєрідний ритуал, яким письменник убиває двох зайців: одного він звично жертвує своєму Постійному Читачеві, іншого ж ховає до морозильної камери. З надією, що той час, коли доведеться розморозити цей стратегічний запас, настане ще не скоро. Він бо добре знає: «В житті є багато речей, що нагадують катання на велосипеді, але вміння писати короткі оповідання до них не належить. Можна забути, як це робиться».

Надмірний скептицизм вітчизняних видавців щодо авторів сучасних європейських бестселерів викликає стабільні читацькі нарікання, хоча «перетягнути» закордонну літературну зірку на український ринок, не розхлюпавши по дорозі левової частки її успіху, — зав­дання непросте.

Минулого тижня часопис Forbes, який постійно рахує чужі гроші, встановив за допомогою своїх потужних калькуляторів, хто є істинним чемпіоном кіно–відеоіндустрії США. Себто який саме клас екранних героїв здобув протягом останніх десятиліть найбільше касової прихильності. Це — вампіри.

Деякі критики вже поспішили висловитися, що це був рік змарнованих книжкових очікувань. Мовляв, літературні передовики цього року сиділи тихо — крім Марії Матіос, — тож і обговорювати нема чого. Андруховичу, Малярчук, Жадану та Забужко ставимо прогули, відтак доводиться писати про важливість дрібніших здобутків, яких було вдосталь. Зрештою, «дрібними» їх і не варто називати, адже звична система координат та літературних пріоритетів більшою мірою існує задля комфорту критиків, аніж відображає істинні ієрархії — плинні, примарні структури, здатні руйнуватися і оновлюватися набагато частіше, ніж ледачкувата читацька свідомість.

Знову Стівен Кінг написав роман–цеглину. Ще на півкроку відійшов від власного реноме «короля жахів», хоча постійний читач може цього й не зауважувати, — формальні ознаки жанру збережені, а фінальна битва з мертвяками заколисує враженням, що «все так само».

Почати все ж таки варто з двох помітних чеснот роману «Острів Дума», до яких Стівен Кінг не має жодного стосунку. По–перше, видавцям удалося повторити феномен Гаррі Поттера — український переклад нового Кінга з’явився раніше, ніж у більшості європейських країн (здається, лише німці виявили таку ж спритність). По–друге, завдяки перекладу Олександра Красюка вітчизняний читач отримав змогу вперше прочитати Кінга, не пошкодженого цензурними міркуваннями (що ними відзначалися всі дотеперішні переклади — як українською, так і російською). Та й численні коментарі від перекладача — перша спроба бодай частково розтлумачити культурно–побутовий бекграунд письменника, кожен текст якого перенасичений деталями, згадками, алюзіями, що зрозумілі лише для американського читача.

П’ятнадцятий чемпіонат Росії серед клубних команд, який завершився позавчора, важко назвати центральною подією шахового календаря, хоча рік у рік у тамтешній прем’єр–лізі грають справжні світові зірки. Цього разу в Дагомисі за російські клуби виступали знані гросмейстери зі США, Ізраїлю, Китаю, Іспанії, Вірменії, Грузії, Азербайджану, Голандії, Індії тощо. Але найзавзятішим постачальником «донорської крові» виявилася Україна. Участь провідних вітчизняних гросмейстерів істотно вплинула на якість та рівень змагань — досить зазначити, що в складі трьох клубів саме українські шахісти виступали на перших дошках.