Сьогодні ми називаємо Григорія Сковороду перворозумом України, видатним філософом, талановитим поетом, будителем нації, людиною українського бароко — і водночас нашим сучасником, провісником нинішньої незалежної України. І це справедливо.

П'ять років поспіль «Україна молода» на початку грудня розповідає своїм читачам про життєві мандри, духовні шукання, поетичні співи нашого перворозуму — Григорія Сковороди. Така нефальшована, глибока відданість молодої України в час відродження нашої національної сили і водночас у період руйнівного політичного розбрату ідеям і настановам, прикладу особистого життя народного мудреця і навчителя дає «Україні молодій» авторитетне право поставити питання про щорічне відзначення на державному рівні дня 3 грудня — дати народження видатного українця — філософа, поета і музиканта Григорія Савича Сковороди.

У дев'ятому числі листопада минулого року «Україна молода» надрукувала мій нарис «Снітин — Гетьманова колиска». Тодi працівник інформаційного центру Київського національного економічного університету Людмила Рінгіс повiдомила, що університету присвоєно ім'я Героя України, видатного економіста, випускника цього ВНЗ Вадима Гетьмана. I запросила разом з викладачами і студентами поїхати на батьківщину Вадима Петровича — в село Снітин на Полтавщині.

Коли народжується людина, спішимо укорінити її в земному світі ім'ям, прізвищем, батьковим іменем. У деяких народів новонароджений одержує ще й вервечку імен предків — пра-пра-пра... Всі ці якірці тримають у життєвих боріннях мільйони людей, чесних, роботящих, розумних — і все ж без Божої іскри.
І тільки люди геніальні, вивищені розумом і серцем, непідвладні часові, не потребують підпорок ні попереду свого імені, ні після нього. На вершині життя, на духовному злеті за ними лишається одне, але знакове, планетарне ім'я. Я почну цей славетний перелік: Арістотель, Платон, Сократ, Конфуцій, Будда, Магомед, Христос... Читач може сам продовжити увінчаний найвищим визнанням список: Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Пушкін, Толстой, Франко...
Козацькому сину, який народився у полтавських Чорнухах, дали ім'я Григорій, а за батьком — Савич. Сам мисленик у листах підписувався по-різному: «твій новий друг Григ. Ск.», «найбільший друг Григор.», «твій Григ. Саввин», «твій Савин», «Tuus Gregor. Sabbin», «Amicus tuus Greg. Skoworoda», «твой друг и брат, слуга і раб... Даніил Меінгард» (псевдонім), «старець Григорій Варсава Сковорода»...
Проте життя і час, любов друзів та поклоніння учнів лишили за ним цільне ймення, мов злиток золота, — Сковорода. Під цим ім'ям видатний українець увійшов у світові енциклопедії. У Франції є культурологічна програма «Сковорода». На Харківщині розгорнув діяльність Фонд «Сковорода-300» (це вже з прицілом на 300-річчя від дня народження філософа).

Подзвонила працівник інформаційного центру Київського національного економічного університету, моя добра знайома Людмила Рінгіс: «Нашому університету присвоєно ім'я Героя України, видатного економіста, випускника нашого ВНЗ Вадима Гетьмана. От ми й вирішили гуртом викладачів і студентів з'їздити на батьківщину Вадима Петровича — в село Снітин на Полтавщині, приєднуйтеся...»

Як тільки-но трапляється рідкий віддих від дзвінків, електронограм, скарг і конфліктів, Олександр Волошкевич кличе моториста Віталія: «А нумо, хутко лаштуй човна!», натягує гумові ботфорти і, полишивши гарячий кабінет, виряджається «на воду» — поринає головою в манливий простір дунайської дельти. Досить йому, директору заповідника, вирулити човном на широчінь Очаківського гирла, як поволі відступають щоденні вимотувальні клопоти: комісії, перевірки, браконьєрські хитрощі, чиновницькі оборудки, і перед ним на весь окошир проступає люба йому стихія ріки, моря, птаства й пишного зеленого клечання.

Наш човен подолав навскіс піннохвильні брижні широкого Старостамбульського гирла Дунайського заповідника й повагом повужився пливними рукавами й стихлими єриками вглиб південних меж дельти. Орнітолог Михайло Жмуд показував мотористу Віталію, де пришвидшити рух, де завернути за згущений очеретяний набіг, а де й приглушити двигун, аби пропустити вперед велику сіру чаплю, яка поважно несла себе на широких крилах наопаш...
Нарешті звернули у вузький, закошланий очеретом єрик, одмітний від інших руселець: по ліву руч, на стверділій плавині громадилася купина великих старих верб. Мій проводир вдивляється у верболозний обшир і показує рукою на найвище дерево із розлогими гілками:
— На цій вербі ми намостили перше гніздо для орлана-білохвоста, — каже Михайло Жмуд і пробує навернути човен ліворуч, до вербових хащiв. Щільна стіна очеретів, переплетена синіми в'юнками, відштовхує човен — і ми беремо курс на Лебединку, до спостережного будиночка. Я відчув, що мене чекає цікава розповідь. І не помилився. Але познайомлю ближче читача з моїм супутником у мандрах по дельті.

Заповідник — еталон правічної природи. Її захищає закон, оберігає людське серце. Але чи повністю недоторканним повинен бути природно-заповідний фонд? Відповіді авторитетів на це питання різняться — часом діаметрально. Сто років тому відомий природозахисник, академік Іван Бородін у маніфесті «Охорона пам'яток природи» писав: «Ми є володарями єдиних з-поміж роду скарбів природи. Це такі унікуми, як картини Рафаеля, — знищити їх легко, але відтворити немає можливості. Створення захисних ареалів надзвичайно важливо в цілях педагогічних, бо це забезпечує наявність об'єктів для наочного вивчення природи. Особливо велике їх значення у цьому зв'язку в околицях великих розумових центрів, де зосереджено масу унівського юнацтва». Активний діяч природоохоронної справи, фундатор мережі заповідників колишнього Радянського Союзу Василь Макаров конкретизує завдання: «Усіма способами розвивати пролетарський туризм у межах заповідників, не знижуючи, однак, науково-дослідницького значення заповідників і витримуючи принцип заповідності». Такий «ліберальний» підхід категорично заперечує знаний український екофілософ, голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко: «Заповідник повинен бути зачинений для туристів на замок».

Коли ви дістанетеся до «української Венеції» — містечка Вилкового, що в південно-західному куточку Одещини, то всі ваші пізнавальні бажання пересилить одне нетерпіння: одразу ж, без перепочинку, кинутися в обійми блакитно-зеленого заповідного Дунаю — і всотувати очима невимовну красу, на дотик серця відчути звабу Божого раю.

Де б ми не привітали з народинами нашого навчителя Григорія Сковороду — в батьківській хаті козака Сави в полтавському містечку Чорнухи чи в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, в придворній капелі в Санкт-Петербурзі чи в Академії дунайських країн у Братиславі, в садибі Томарів у черкаському селі Каврай чи в Харківському колегіумі при Покровському монастирі, чи, нарешті, в «останній гавані» філософа, в селі Пан-Іванівка на Харківщині, — усюди почуємо вдячне слово і знаного іменинника, і наших сучасників за те, що віднині щорічно всім людом відзначаємо день народження славетного любомудра і провидця. Вірний вибір іменинного престолу Григорія Савича і в нинішньому році — старовинний Переяслав став першою реформаторською сходинкою в педагогічній діяльності Сковороди.