— Вікторе Андрійовичу, 22 листопада відзначаємо не лише сьому річницю Майдану, а й День свободи, святкування якого затверджено свого часу вашим президентським указом. Утім напередодні Київський окружний адміністративний суд заборонив у цей день масові акції в центрі Києва. Зокрема, на майдані Незалежності, де зародилася Помаранчева революція і де її побачив увесь світ. Як ви оцінюєте цю судову заборону?

Оксюморон: Київський окружний адмінсуд заборонив святкування офіційного дер­жавного свята — Дня СВОБОДИ. Рішення щодо зборів громадськості 22 листопада на майдані Незалежності в Києві судді ухвалили минулої п’ятниці. Про це повідомили пресі в «Коаліції учасників Помаранчевої революції», яка й подавала заявку на проведення акції.

Згадувати дні Помаранчевої революції для тих, хто жив нею сім років тому, — надскладна справа. І не тільки тому, що не хочеться скочуватися до банального пафосу, патетики. «Про це легше говорити сторонньому спостерігачеві, — каже Роман Безсмертний, «завгосп» і комендант Майдану. — Інша справа, що дивитися й бачити — це різні речі».

Безсмертний усі 60 днів від початку Помаранчевої революції до інавгурації Президента Ющенка провів на Майдані серед людей. Лише раз піднявся на сцену — але вже через рік після Майдану. І от маємо вже сьому річницю «помаранчевих» подій... Перед тим як давати це інтерв’ю з нагоди Дня Свободи, Роман Петрович попередив: розказати все про революційні дні він не зможе. І марно було чекати від пана Романа емоційних зворушливих спогадів про пережите. «Я не можу розказувати такі речі з однієї простої причини — мені до горла підкочує клубок, — зізнався політик. — У мені ще жива емоція, яка не дозволяє говорити про Помаранчеву революцію як про звичайну історичну подію. Для когось Майдан — це трибуна, гасла. Для мене ж це — величезна глиба: від бомжів, які селилися у переході під майданом Незалежності, до переговорів у Маріїнському палаці. І де тут те, що достойне возвеличення, а що — горьковська «яма»? Відстань дуже коротка. Я бачив, як проявлялася ницість людська, і як шляхетність злітала до небес. Бачив, як трансформувалися люди. Чому це ставалося, досі пояснити не можу».

У цій розмові з Романом Безсмертним ми все ж ворушимо спогади, намагаємося робити висновки і прогнози з нагоди річниці Помаранчевої революції.

У неділю, 21 листопада 2004 року, о 19.50 у зимовій військовій польовій формі з погонами майора виїжджаю власним авто від будинку до своєї виборчої дільниці в одному зі спальних районів Києва. За польо­вою формою неможливо встановити мою належність до конкретного військового формування. (31 жовтня, в першому турі виборів, я прибув на дільницю в повсякденній формі майора СБУ при відзнаках і з помаранчевою стрічкою. То був сигнал іншим — «не бійтеся» — і, зрозуміло, неприхована, але «законна» агітація).

Хто би міг подумати, що мине скількись часу, й українці, які стояли на Майдані, не те що не святкуватимуть чергову річницю тих подій, а й запитуватимуть себе: чи були вони насправді? Повернутися в емоції себе тодішніх їм допоможуть хіба що фотографії і революційна музика, яка в ті дні лунала чи не на всіх найбільших площах нашої країни. Так само не зарадить і кіно, де революційні події нагадують про себе лише гомоном за вікном у єдиному вартісному українському фільмі на цю тему — Orangelove Алана Бадоєва. Чи допоможуть відчути і зрозуміти Майдан українські письменники? Принаймні перші спроби у цьому напрямi вже зроблено. Ось тільки наскільки вони переконливі?