Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел.

Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військово­навчального центру «Десна».

Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)».

Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої...

Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів.

Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно...

...За чверть століття журналістської праці чого тільки не доводилося шукати у відрядженнях. Легше сказати, про кого чи про що не писалося: від доярок до народних артистів, від сільських знахарок до докторів наук, від циркачів-ілюзіоністів до знаменитих історичних постатей і т. д. Здавалося, вже нічим не можна подивувати журналістську уяву, але... Під час одного з відряджень, не пам'ятаю, хто сказав, що є на Волині село, де в усіх його мешканців — блакитні очі! І ось редакційний «жигулик» впевнено долає дорогу-бруківку, загублену серед маневицьких лісів. Напевне, мало хто їздить цією «дорогою життя», бо машини і здоров'я шкода. Їдемо від Колок до Годомич, і скільки око сягає — стоять посохлі бур'яни на нерозораних площах. Якби була осінь, може б, і не так впадали вони в око, а на тлі весняної свіжої зелені здаються якимось анахронізмом. Нарешті «танкодром» закінчується, і ми виїжджаємо на нормальну асфальтівку. Ще за кілька кілометрів між заплавами Стиру і знаходимо село блакитних очей...