З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя:

Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством.

Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено.

Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б.

Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією».

Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.

Мушу відразу сказати те, що хочу (зробити декларацію, яка є, властиво, суттю того, що буде сказано. Якби щось таке дозволяли правила писання, то, зрештою, те, що я сказати хочу, вмістилося би у цих кілька написаних рядків).
Отож. України нема. Нема так само, як i не існує чогось такого, що можна було б назвати усім. Або нічим. Бо так само нема нічого без, поза, помимо України. Нема тебе, нема мене...

...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Гоген колись створив свої фантастичні полотна пристрасті і сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими у порівнянні з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Гогенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве і бездумне!

Отож, озирнутися на тринадцять років? Добре. Озираюсь. І, ще навіть до озирання, застуючи собою весь туманно-картатий огром минулого, чомусь спливає в пам'яті розчервоніла фізіономія сільрадівського голови — два пасемця колишуться над водянистими очима — з яким ми, журналісти з «города», що на самому початку проголошення незалежності чогось прибилися в гуляйпільську глухомань, п'ємо в порожній і темній сільраді.

Є підозрілий різновид літературної обдарованості: вміння радикально висловлюватися. Овочі цього таланту практично ніколи не бувають поживними, але часто-густо здатні спровокувати в читача низку асоціацій і парадоксів. Один із вимираючої породи письменників-пророків здобувся на таку алегорію: «Згасання зірок у «чорних дірах» Всесвіту, змертвіння й занепад галактик — це форма «астрономічного фашизму», що піддає «расовим чисткам» цілі ділянки світобудови». Як казав знайомий гуманітарний технолог: тупо, але сильно. Забув додати: пророк живе в Росії і полюбляє карамболь. Літературна ж братія в Україні рідко користується цим методом — встидається, мабуть. Або ж не вміє бити «від борту». А метод, проте, може бути продуктивним. Наприклад, стає доречним обізвати скупчення холодних розріджених зірок спектрального класу «К» «астрономічним громадянським суспільством», а процеси, що відбуваються у надрах галактичного об'єкта Сомбреро, — «астрономічною війною в Іраці».