Коли кілька років тому я виїжджала зі Львова з перепаскудженим настроєм, то нікому не розповідала про той випадок. Перший прокол — ще не тенденція, чи не так? А річ була от у чім. З готелю «Львів» (де я тоді замешкала), як, власне, і з будь–якого іншого, слід виселятися рівно опівдні — саме о 12.00 закінчується проплачена тобою доба. А я затрималась — каюсь! — хвилин на 20—25. Та й то не тому, що ловила гав, а тому, що бігала, висолопивши язика, у своїх журналістських справах із самого рання. Чергова по поверху намагалась отримати з мене гроші ще за одну добу (!). Можливо, формально вона мала рацію, та подібне жлобство мене прикро вразило. Але це ще нічого. Надалі я пообіцяла собі, що підвищу клас готелю, та й по всьому. Тривалий час мені не вдавалося здійснити свою «погрозу», бо фінанси співали романси. Тож, приїжджаючи на Галичину, я зупинялась на приватних квартирах, які, власне, своєю приватністю відчутно пригнічували. І ось нарешті настав рік, день і час, коли...
Чи буває у вас так, читачу, що ви довго про щось мрієте і готуєтесь до певної події? І заздалегідь смакуєте ще неотримане задоволення? Я чи не вперше їхала до Львова не тому, що стався Скнилів, і не тому, що на мене чекала зустріч із Буняком, Сендаком, Садовим абощо, а тому, що так мені закортіло. Або тому що чорт мене туди поніс — оце вже ближче до істини... Просто, знаєте, хотілось поблукати старовинними вуличками, навідати друзів, накупити сувенірів і підтримати у собі міф про те, що Львів — місто надзвичайне з усіх своїх боків, сторін і сфер обслуговування.
Після перенизування безкінечного числа варіантів я зупинилась на готелі «Жорж». Він здавався мені досить респектабельним, ба навіть розкішним. Принаймні так це виглядало в інтернеті. Мій номер коштував 190 гривень. Помножимо на три доби і отримаємо 570... Це й за київськими мірками сума немала, а за львівськими — і поготів. Причому в «Жоржі» такий номер належав до найдешевших, без зручностей і з нужником в кінці коридору. Не можу сказати, що я була приємно вражена тим, що отримала, сплативши вказану суму. За 190 гривень я розраховувала бодай на працюючий телевізор і наявність туалетного паперу у вбиральнях (цей пікантний предмет доводилось носити з номера — у рукаві чи кишені). Але про це я навіть би й не згадувала.
У день від’їзду я піднялась о 4.30 ранку, бо о шостій відходив експрес «Львів–Київ». Сонний швейцар взяв ключі і поплентався відчиняти двері. На вулиці він підізвав знайомого таксиста і впакував мене у машину. Вже сидячи в таксі, я вирішила було, що «жізнь удалась», коли мобільний водія раптово задзвонив. Виявляється, по телефону хотіли... мене. «Дєвушка, — обізвалась трубка голосом швейцара, — а за телефон ви ж не заплатили! Говорили з Польщею... От... На цілих сімнадцять гривень наговорили... І не заплатили... Не знаю... З 42–го номеру був дзвінок... Ага, в Польщу... Платіть, дєвушка... З водієм гроші передайте...».
З водієм я передала дещо інше... Той намагався заспокоїти мене, поблажливо повторюючи: «Вічно той дядя Юзек щось наплутає... Може, то покоївка дзвонила...». А мені було незатишно від того, що «дядя Юзек» міг «переплутати щось» ще до того, як я сіла у таксі. Міг узяти двері на кілок і не випускати мене. Виходів з такої ситуації я бачу лише два: або сплатити чиюсь чужу Польщу, або піднімати з теплого ліжка адміністратора і починати «Слєдствіє вєлі...», забивши на київський експрес.
До відома «дяді Юзека» і решти львівських та київських вуйків: Я СПЛАЧУЮ РАХУНКИ. Але тільки свої. За це я хочу жити в країні, де не треба вступати о п’ятій ранку в дискусію з готельною обслугою і доводити, що ти — не верблюд. І не крадій телефонних хвилин... Тому, напевне, наступного року (або через рік) я назбираю більшу суму і поїду з неньки–України якомога далі. На відпочинок, ясна річ, на відпочинок...
А щодо Львова, то приїздити туди я ще буду. Принаймні доти, доки там не закінчаться готелі. Два зі списку я вже викреслила...