«Хто володіє мовою кіно — володіє світом»

Ще кілька років тому український кінематограф усерйоз замислювався над гамлетівським «Бути чи не бути». Сьогодні, коли «бути» не викликає сумнівів навіть у найзатятіших песимістів, кіномитці згуртувалися над не менш відомими для культурного простору запитаннями «Хто винен?» та «Що робити?». Напередодні Дня кіно вони спробували презентувати власне бачення перспективи вітчизняного кінематографа. Дехто занурювався в аналітичні прогнози, хтось давав волю емоціям, але байдужих на зустрічі в одному з київських ресторанів точно не було.

Алан Бадоєв,
режисер:

— Я вважаю, що проблем в українському кіно, які б так пристрасно варто було б обговорювати, немає. Є непоставлені завдання і непоставлені цілі. Ніколи кіно не буде суто українським... І актор та режисер також не мусить бути суто українським — це інтернаціональні професії. Добре, коли наші прекрасні актори знімаються в Росії, Великобританії і в усьому світі. Добре, якщо акторові дають можливість розповісти історію російською, англійською та іншими мовами. Добре, якщо його історія зрозуміла в усіх країнах. Для мене цікава людина, яка може розповісти так, щоб було зрозуміло всім. Я проти того, щоб мистецтво, зокрема і кінематограф, належало лише одній країні. Звісно, для початку воно повинно хоча б бути присутнім у цій країні. Наше кіно — це великі традиції, це великий кінематографічний багаж минулого, сьогодні є воно ще не сформоване... Поки що, можливо, робляться певні помилки, але ж є і кроки вперед. Я не хочу чути слово «проблема». Хоча це лише моя позиція: проблем немає. Є, напевне, «недорозуміння» держави, є ще не до кінця усвідомлення режисерів того, що нам ніхто нічого не повинен давати. Ми все повинні брати самі. Зараз є достатньо інвесторів, які готові вкладати гроші в кіно. Навіть ризикуючи при цьому, що ці гроші не відіб’ються. Щоб зняти нормальне кіно, треба щонайменше півтора–два мільйони доларів. А два мільйони в українському прокаті ви не відіб’єте...

Ще хочу сказати про такий момент: не вистачає сценаріїв. Я цього року прочитав близько 60 сценаріїв, із них вибрав лише два, які я можу з чистою совістю пропонувати інвестору. Мені не все одно, куди люди будуть вкладати свої гроші. Якщо держава підтримає нас пільгами і лояльним ставленням до інвесторів... Всі розуміють, що, можливо, через це будуть відмиватися гроші, що при цьому існуватимуть системи відкатів — але так починалося в Росії, так починалося в Європі, так було і в Америці. Тому цього не треба соромитися. А кінематограф як індустрія віддасть країні значно більше, ніж будь–які податки.

Володимир Горянський,
актор:

— До серіалів можна ставитися по–різному. Я їх теж не люблю і не дивлюся. Скажу вам і чесно, і відверто: на такі речі погоджуєся, тому що треба якось жити і працювати. «Зцілення коханням» — це серіал, у якому зайнято багато українських акторів і які після цього серіалу стали дуже популярними, його я можу вважати українським продуктом. Серіал цей побив усі можливі рейтингові рекорди — бувало, показники доходили до 52 відсотків. Звісно, питань багато, але мушу сказати, що цей формат уже потихеньку відходить, з прайму він переходить на денний ефірний час... Повертається формат на дві, три, чотири серії, в яких можна вмістити і характер, і драматургію. Це інший формат, інша структура творчості. А коли 300 серій — ви собі навіть не уявляєте. Ти знімаєшся і не знаєш, що з твоїм героєм буде завтра.

Але сьогодні я хотів би торкнутися іншої проблеми. Ви знаєте, що в нас у країні немає такої професії «кіноактор» — ви не знайдете її у реєстрі професій. Я знаю, що зараз Гільдія кіноакторів б’ється над, здавалося б, елементарною річчю — внести професію «кіноактор» у реєстр професій. Здавалося, можна було б обійтися без цього, але є певні резони. Аби юридично захистити акторів, які працюють у цій галузі, має існувати структура. А для того, щоб була структура, професія повинна бути присутня в реєстрі. Велика кількість серіалів, до речі, не лише дає роботу акторам, а й забезпечує їм професійне зростання. Кругообіг акторів, які знімаються в різних проектах, — це дуже корисно.

Ольга Сумська,
актриса:

— Так, є проблеми. По–перше, немає національної програми щодо відродження українського кіно. По–друге, меценати, які хочуть вкладати гроші в українське кіно, не мають такої можливості, бо не існує законів, що дозволили б їм вільно це зробити. Ми біжимо за російським кіноматографом, який за останні роки набрав сили, і намагаємося його наздогнати... Я ще застала часи поетичного українського кіно, я насолоджувалася його атмосферою шаленої стихії. Сьогодні нам, акторам, Росія трішки простягає руку допомоги — я за місяць знялася в трьох картинах російського походження або сумісних. Це Анатолій Матешко, картина «Нічна зміна» — мене вразило, що мені дали головну роль у серіалі російського походження, де продюсер Сергій Жигунов. Це Олександр Ітигілов, фільм «Дні надії». Дякуючи Юнгвальду–Хількевичу, я познайомилася з видатною четвіркою мушкетерів — дай їм, Боже, здоров’я. І подивилася — бо трішки ж уже забула — як знімається повнометражне кіно. Яке це щастя! Ось Алан Бадоєв сумнівається, чи відіб’є українське кіно два мільйони доларів. Як це не парадоксально, але фільм Бортка «Тарас Бульба» відіб’є і п’ять, і десять мільйонів. Чому відіб’є? — Тому, що це Бортко. Але ж тема українська! І знімають та знімаються там особистості!

Остап Ступка,
актор:

— Ситуація з часів Радянського Союзу дуже змінилася. Ми з вами живемо в дуже дивній державі, звідки завжди їхали на чужину заробляти наші митці — художники, режисери, актори...Завжди втікали звідси в Росію, в Москву і реалізовували себе там. Чому так відбувається? Мабуть, якийсь брак поваги до своїх же митців... Що стосується мене, то тут Оля казала про свої відчуття, коли ти знімаєшся на плівку, знімаєшся у повнометражному фільмі... Були в мене нещодавно такі відчуття, коли ми у червні знімали батальні сцени «Тараса Бульби». Найскладніші для мене сцени, де мого героя вбивають. Дощ, багнюка, ти між кіньми, голий, босий, мокрий до нитки, підводишся з болота і думаєш: «Який кайф»... Ти знімаєшся в серйозному кіно, і це справді складні відчуття. У мене на черзі також екранізація Чеховського «Іванова», режисер Вадим Дубровицький — це жовтень—листопад. Це, знову ж таки, російський режисер, але, я думаю, пора вже й на іншу територію заходити. Що стосується нашої ситуації, то вже було сказано, що поки не буде прийнятий закон про меценатство, на краще сподіватися безглуздо.

Тарас Томенко,
режисер:

— Я пропоную з цього дня перестати відроджувати українське кіно — вже набридло його відроджувати, давайте робити агресивну експансію української культури на європейський ринок. А ідея відродження себе вже вичерпала, вона повністю нівелювалася. Ми відроджуємо те, що сьогодні треба зберігати і цінувати. Агресивний підхід до мистецтва — це дуже сучасно, і тільки у такий спосіб можна розповісти світові про себе. Я не згоден з Аланом Бадоєвим, який говорить, що кіно може бути будь–якої мовою, аби купувалося. Я вважаю, що кіно має бути національним. Бо світові ти цікавий, якщо ти самобутній. Мені цікаве африканське кіно, китайське, іспанське... Мова кіно — універсальна. Хто володіє мовою кіно — той володіє світом.

Тамара Яценко,
актриса:

— Мене називають зіркою метро. Бо автомобіля я не маю і їжджу тільки в громадському транспорті. І мене люди впізнають, підходять і запитують: чому вас так мало? Невже режисери не розуміють, що ви повинні зніматися більше? Я відповідаю, що це запитання не до мене, а до режисерів. Хоча режисери в цьому також не винні. Коли Галя Шигаєва знімала фільм «Білявки», то запропонувала на роль ворожки мою кандидатуру. А їй сказали: та ви що, куди Яценко до Ніни Русланової? Вона півроку вмовляла продюсерів, казала, що це буде не гірше, але набагато дешевше. І після проб мене затвердили. І так майже кожного разу режисери мають клопотатися за українських акторів.

Олексій Вертинський,
актор:

— Люди добрі, послухайте мене. Я бачу, що в нас не все дуже добре виходить, але, на жаль, змінити нічого не можу. Я граю переважно якісь епізоди, але мене за це ще й нагороджують, відзначають, запрошують і далі зніматися — і я щасливий. Так що я наскрізь позитивний, сиджу в шоколаді і бажаю вам усім здоров’я, довголіття і вітаю усіх із днем українського кіно.