Полонина полонила. З трьох місяців

Упродовж літа, поки тривають шкільні канікули, Надійка з татом, мамою та старшим братом майже не бачать людей, окрім рідкісних мандрівників (неподалік — прикордонна з Румунією зона), і мало що знають про події, що відбуваються за горизонтом високогірної полонини Шкарухів. Дівчинка, як сама нам розповіла, вперше потрапила сюди у тримісячному віці і відтоді не пропустила жодного полонинського сезону. Хоча звідси до її рідного верховинського села Яблуниця якихось двадцять кілометрів, цю відстань навіть сучасний позашляховик натужно долатиме щонайменше дві години, не кажучи вже про пішу мандрівку з коров’ячою процесією, що по–тутешньому зветься виходом на полонину і триває від світанку до пізнього вечора, а то й довше, поки худоба і люди, виснажені важкою, кам’янисто–вибоїстою дорогою, досягають кінцевої точки маршруту. Так починається для них ізольоване від світу чотиримісячне полонинське літування.

Сімейна ватра на Шкарухові

У Гринявських горах, де беруть початок Білий і Чорний Черемоші, гуцули здавна випасали худобу та вівці на чималій віддаленості від поселень. З часом, особливо в ХІХ столітті, масштаби господарської діяльності тут настільки розширилися, що природних пасовищ, так званих альпійських луків, стало замало і горяни почали наступ на субальпійську рослинність. Сокира, а подекуди й вогонь, розчистили десятки гектарів, укритих низькорослими деревами та кущами, змінюючи ландшафти чималих територій. У середині минулого століття на полонини прийшла радянська влада. За Микити Хрущова в горян повідбирали худобу: частину колективізували, решту перемололи на дешеву ковбасу. Розпад колгоспної системи і млява пострадянська аграрна політика місцевого керівництва згодом спричинили занепад полонинського руху. Нині в українських Карпатах — безліч напівзруйнованих колиб і стай, занедбаних полонин, що почали заростати чагарниками. Якщо цей процес триватиме далі, через півстоліття в багатьох місцях не залишиться й сліду від тривалої господарської діяльності людини. Вочевидь відновлення первинного стану флори і фауни стане благом для довкілля, проте тоді зникнуть традиції «виїзного» пастушого побуту та оригінальної полонинської обрядовості. Стара Європа їх уже втратила назавжди.

Шкарухів — одна з небагатьох верховинських полонин, на яких упродовж багатьох десятиліть не згасала літня ватра. Майже чверть століття поспіль її підтримує сім’я Петра та Марії Шикманів. Ґазда і тепер тут за пастуха, а його дружина доїть корів. Нині стадо невелике — сорок голів, тому вправляються однією сім’єю. Отут у нагоді і стають маленькі працьовиті Надійчині руки. Худенькій, невисокого зросту гуцулочці на вигляд не більше десяти років, тому важко повірити, що це маленьке дівча щодня вранці, в обід і ввечері доїть по десять, інколи — по п’ятнадцять корів. Брат Василь відвозить молоко фірою вниз, до потоку Срібник, де діє переробний міні–завод.

«У нас не тільки телевізора, а й електрики немає»

— Скільки гривень заробила за літо? — запитую жваву, з пустотливими іскорками в очах доярочку.

— Ніскільки, бо я просто допомагаю мамі — самій їй важко доїти всіх корів. Удвох швидше виходить.

— Руки в тебе не болять після трудового дня?

— Я вже звикла, а спершу боліли.

— Скільки молока дають твої корови і як звати улюбленицю?

— Буває, що деякі і по відру дають. Молоко дуже смачне. А улюблениць у мене аж троє — Ромашка, Зозуля і Колядка.

— Надійко, а тобі тут не сумно без подружок? Мабуть, і телевізора немає.

— За роботою ніколи сумувати. У нас не тільки телевізора, а й електрики немає.

Жити дівчинці справді доводиться у спартанських умовах: дерев’яна з архаїчно вицвілою колгоспною вивіскою хатина ще доволі міцна, проте все в ній нагадує про тимчасовість перебування й позбавлене елементарного комфорту. Щоденне меню теж невибагливе, без кулінарних вигадок, хоча й ситне — кулеша з кукурудзяного борошна, молоко та бринза. З надлишком хіба що чистого, настояного на пахощах смереки та ялівцю повітря. А ще — чудові гірські ландшафти з видом на Чорногірський хребет. Щоправда, милуватися довколишньою красою ніколи: роботи — не переробиш. У негоду взагалі висувати носа з хати не хочеться, але обов’язок змушує.

Скільки ведмедя не задобрюй, а він на корову дивиться

Важкі умови праці та побуту здавна позначалися на особливостях відбору кандидатів на полонинське літування. Перевагу, зазвичай, віддавали більш досвідченим, фізично сильнішим і сміливішим чоловікам, які могли і лад дати з довіреною їм односельчанами домашньою живністю, і захистити її від хижаків. Тепер вимоги м’якші, бо значно зменшилася кількість худоби на полонинах, хоча ведмеді та вовки сумирнішими не стали. Пізно ввечері перед нашим приїздом Лисий або Вуйко (так умовно, аби не накликати біду, забобонні горяни називають ведмедя) на сусідній полонині Глистовата роздер дійну корову. Наприкінці нинішньої весни тут теж сталася подібна оказія: в гострі зуби клишоногого потрапила річна телиця. Бували роки, як розповів нам пастух Дмитро Федорчук, що через набіги ведмедів стадо за сезон не дораховувалося аж двох десятків корів.

Раніше, коли отари складалися з півтисячі і більше овець, а стада — із сотень корів, у штаті полонинського господарства була спеціальна посада нічного сторожа, котрий у темну пору доби з факелом по кілька разів обходив стаї і кошари, відлякуючи хижаків. Коли ж у ведмедів чи вовків голод перемагав страх і вони порушували «конвенцію», сторож будив товаришів, аби разом протистояти зухвалим нападникам. Нині обов’язки охоронців покладені винятково на псів–«дворняг», котрі не здатні протистояти ведмедю чи зграї вовків.

Гостинець від зайчика — з рук лісників

У таких умовах Надійчині ровесниці не тільки з великих міст, а й з рівнинних сільських населених пунктів, мабуть, уже б на другий–третій день «квартирування» на Шкарухові від нудьги «заспівали» по–вовчому, а маленькій доярочці треба ще й план із надоїв виконувати (кожен власник корови має право будь–коли з’явитися на полонині і зробити контрольний удій, аби вирахувати середньомісячний показник).

Побачити і сфотографувати дівчинку за роботою нам не вдалося, бо ще не настав час доїння, і корови смакували зеленою соковитою травою поодаль від стаї. Та розголос про роботящу Надійку і так поширився довколишніми селами і присілками, тому працівники лісової охорони, котрі час від часу потрапляють на Шкарухів, як цього разу ліснича Яловичорського лісництва Євдокія Федорчак, стараються прихопити для неї солодкий гостинець.

Ми, звісно, теж щиро похвалили дівчинку за працьовитість і побажали успіхів у новому навчальному році. Згодом подумалося: а може, ця маленька трудівниця, батьки якої на полонині не нажили статків, заслужила хоч раз на канікулах побувати в недосяжному для неї «Артеку» чи іншому престижному центрі дитячого відпочинку — Шкарухів і так від неї нікуди не втече. Та хто це почує і подарує дівчинці, яка за тринадцять років життя вже встигла так напрацюватися, хоч тиждень безтурботного дитинства: до Бога і в горах високо, а до влади, як не крути, далеко.